Отож, коли Сорока подарувала нашому лисові окуляри, і він уперше глянув на світ крізь блакитне скло, то був настільки приголомшений, що втратив сон і апетит. Спочатку йому здалося, ніби він потрапив до якогось зовсім іншого світу, небезпечного і загадкового. Мацько зняв окуляри — і все стало на свої місця. Але чогось бракувало. Він знову надягнув їх — і опинився у тому ж таки загадковому й небезпечному світі. Лис знімав окуляри та надягав до тих пір, доки в голові у нього геть не перемішався світ крізь окуляри і світ без окулярів. Він очманіло сидів на порозі свого помешкання, поки геть не споночіло.
Тієї ночі Мацько нікуди не пішов. Йому здавалося, що він заблукає і не знайде дороги до села, а якщо й знайде, то не втрапить туди, куди слід, а стрягне у якусь халепу.
Голодний та злий, він ледве дочекався ранку, а коли з’явилася Сорока, — накинувся на неї і був би проковтнув, коли б та не встигла злетіти. Оговтавшись від переляку, вона звинуватила його в чорній невдячності: «Ти тільки подумай, ким був досі?! Ледачим і жадібним лисом. Я тобі, можна сказати, відчинила двері в світ культури. Що з того, що в тебе все перемішалось у голові? Може, це ознака артистичної натури…»
На більше в Сороки забракло слів. Вона знялась і полетіла вглиб лісу, повертаючи за вітром трохи обскубаний хвіст.
Наївний, довірливий лис навіть не підозрював, наскільки глибоко западуть йому в душу слова Сороки. Голова в нього паморочилась від голоду, і щоб підкріпитись, він почав шукати мишей. Вигрібши з нірки одну, він уже намірився її схопити, коли раптом згадав слова «артистична натура». І миша йому зовсім не посмакувала.
Заради Сороки, і тільки заради неї, він, ризикуючи власним життям, подався вночі на село, щоб уранці вона смачно поснідала курячими тельбушками.
…Першу свою картину Мацько намалював за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, то був автопортрет.
«Фе, — сказала Сорока, — це так примітивно! Дико! І зовсім не модно. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі й не бачив, крім нього, нічого. Можу познайомити тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті ґудзики. Він навчив би тебе правил хорошого тону…»
«Я й хотів, щоб було дике, — не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько й, зітхнувши, додав: — Мені здається, що в мені досі жило два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері. Отой, що дикий…»
«Оце страховисько! — обурилася Сорока. — Воно нічого-нічогісінько не має спільного з мистецтвом!»
Одного дня Мацько поквитався з нею за ці несправедливі слова. Але про це ми розповімо пізніше.
Розділ 3
про те, що краще — бавитися з сусідськими дітьми чи слухати казку про фарбованого лиса; а також про те що іграшки коштують грошей
Лялечка крізь сон почув, як його поцілувала мама, але не міг розплющити очей. Тільки згодом, коли прокинувся, згадав, що мама поїхала з дядею Володею відпочивати на море. Проте не заплакав, а встав і пішов у піжамці просто надвір. Не треба було спускатися з четвертого поверху, щоб потрапити на вулицю, коли заманеться. Це дуже сподобалось хлопцеві. Він зупинився перед великим кущем з блідо-рожевими квітами, спробував відламати одну гілочку, але та гнулась та ніяк не хотіла піддаватися. Коли Лялечка нарешті впорався з нею, то квітки пом’ялись і зовсім не пахли.
Лялечка наступив на край бляшанки з водою і замочив ногу. Раптом почулося тихе, але настирливе дзижчання. Щось кружляло навколо хлопцевої голови, наближаючись до вуха. Або муха, або бджола. Він не став придивлятись і втік до хати.
У кухні сичала плита, заставлена каструлями, а біля столу сидів дідо і снідав. Бабці не було. Лялечка бачив тільки дідову спину. Він хвильку постояв на порозі, а тоді тихенько вийшов.
Діда він побоювався. Той любив удень поспати, і щоб довкола було тихо. Йому не раз перепадало від старого, коли вони приїжджали сюди з мамою.
Хлопчик сів на порозі й заходився чекати. Довго, ясна річ, він не витримав. Згадав, що міг би зараз бавитися у садку з усіма дітьми, і розплакався. Може, бабця теж поїхала на море, залишивши його самого з дідом.
Але тут надійшла звідкись бабця, і малий, усе ще схлипуючи, обняв її за шию.
— Дурненький мій, чого ти плачеш? — гладила його бабця. — Ти вже великий хлопчик. П’ять рочків маєш. Ходи, дам тобі машину. А я тим часом приготую сніданок.
Лялечка неохоче взяв іграшковий автомобіль і проїхав з ним подвір’ям. Згодом повернув назад. На третій раз йому це набридло. Він підняв голову й угледів перед собою діда. Той посміхався:
— Молодець, Олежку, молодець! Ану, ще раз…
Лялечка слухняно проїхав машиною подвір’ям, оминаючи камінці й тріски, а коли хвацько загальмував біля сходів, то вже не побачив дідових ніг. Та й сам дідо кудись зник.
Коли він снідав, до хати зайшла сусідка.
— Фе, такий великий, а так пізно встав! У мене є такий самий хлопець, як ти, вдома. Хочеш з ним бавитися?
Лялечка подумав і спитав тихенько:
— А він що, хворий, і не пішов у садок?
— Боже, борони! Пек на пек! Здоровий, як огірочок. Цілу миску борщу спер одним махом…
— А-а, то в нього мама поїхала на море!
Сусідка закліпала очима:
— Ви щось розумієте, що він каже?
— Він вам наговорить! — махнула рукою бабця. — У місті ходив до садка, то думає, що в селі так само.
— А я думаю, чого він у вас такий бліденький. А то садок… Ну, то як, підеш, Олежку, до нас бавитися?
— Піду. А у вас є собачка?
— Пес? Аякже! Але ти не бійся, він припнутий…
— Та я не боюсь. У нас у садку п’ять собак живе і аж десять котів!
— Господи! — перехрестилась сусідка. — Бідні ж ваші голівоньки!
І посміхнулась до бабці. Хлопчик узяв її за руку, й вони пішли до хвіртки.
— А знаєте, що в нас у садку є? Такий великий-великий трактор. Я одного разу як сів на нього, як поїхав, як розігнався, а потім — бах! — і наїхав на паркан!
— Йой, що ти кажеш?! — перелякалась жінка. — Тебе ж могло скалічити!
— Ні! — хитнув Лялечка головою. — Я як розверну-увся!
На подвір’ї Лялечка побачив двох хлопчиків, котрі бавились у футбол. Один, вищий за Лялечку, — він одразу йому сподобався, — стояв на воротях, за які правили два камінці. Другий, менший, весь час витирав рукавом зашмарканого носа. Хлопці по черзі били по облізлому брудному м’ячеві.
— Бабо! — зраділо повідомив вищий. — Я забив уже вісім голів!
Побачивши Лялечку, він замовк і почав прискіпливо розглядати чужинця.
— Ото маєте, хлопці, Олежка. Бавтеся з ним, та щоб мені не бились…
— Та-ра-ба-ра! — викривився услід бабі вищий й додав: — Краба-раба-жаба!
Лялечка несміливо наблизився до нього й сказав:
— Моя мама поїхала на море. А ви що, не ходите в садок?
— Мо-мо-море! — засміявся хлопець. — А мій тато возить людей в авто-авто-бусі!
Він підбіг до м’яча і щосили його копнув. М’яч вдарився об стіну, аж посипалась штукатурка.
— Тікаймо! — крикнув менший і перший кинувся за хату.
— Бачиш? — гордо сказав вищий. — Отож-бо!
Він швидко видерся на яблуню, виліз на сам вершечок і спустився донизу.
— На, бери!
Лялечка взяв маленьке зелене яблучко, надкусив. Воно було страшенно кисле, але він не насмілився виплюнути шматочок.
— А в мене є машина! Кузов жовтий, а на ньому червона ракета. Отак натиснеш — стріляє.
У меншого захоплено спалахнули очі.
— Принеси! — сказав вищий.
— Бабцю, дай мені мою машину! — прибіг захеканий Лялечка додому.
Бабця саме прала.
— Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.
— Дай! — тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.
— Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! — строго сказала бабця, облишивши прання. — Чекай, я мамі напишу!
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! — викривився Лялечка і хотів утекти, але йому конче треба було показати машину хлопцям.