Різних там їжаків, зайців, дрібну пташину Сороці було переконати ще легше. Тільки стара Ворона, котра на своєму віку набачилася чимало, хрипко каркнула:
— Пильнуй кр-раще свого облізлого хвоста!
І знову заплющила єдине жовте око.
Лис Мацько, художник, ні сном, ні духом не відав про інтриги, які плелися довкола його першої виставки. Гордість йому не дозволяла йти по когось і запрошувати на оглядини. Та й залишати напризволяще картини він також не міг. Тому він, скрутившись клубочком і накрившись хвостом, лишився ночувати надворі.
Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара груша порозпинала над лисом темне гілля. Такої пори, — а ще краще, щоб не світив місяць, — лис біг між кущів потаємною стежкою, блискавкою пролітав над асфальтованою дорогою, а там полем до річки, через вузьку кладку — в село.
Село пахло зовсім по-іншому, аніж ліс. Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом… Утім, наш Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний приємний і потрібний запах — запах курей.
Отак він заснув, натомлений за день, посміхаючись уві сні, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.
Щось його так приспало, що він не побачив і не почув перших відвідувачів його виставки: дві темні постаті. Одна широка, кремезна, а друга — маленька з гострим писком. Широка постать важко сопіла, а менша її зацитькувала:
— Тихо, тихо…
Щурик Альцест тремтів від холоду й страху. Він і борсук Джума трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисові якогось порошку, щезли.
Мацько перестав посміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей з цілого лісу й навіть з поля кинулись на його картини, жадібно рвучи папір. З темряви за ними слідкував Альцест, схвально скалячи дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли.
Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти, а безбарвне небо поволі заповнювалося хмарами. Він не почув, як із гущавини вийшов міцний опецькуватий дідок у ґумових чоботях і зупинився неподалік, посміхаючись у сивенькі вуса:
— Он де ти, голубе! Ну, спи, спи… Наморився, видно.
Лісник удосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі.
Розділ 5
У якому на бідолашного лиса готується страшна зброя, але, не зважаючи на це, той з’являється перед Лялечкою у всій красі
Мама привозила Лялечку кілька разів на село, однак тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його нікуди не відпускали самого. У місті воно й зрозуміло: там можна заблукати чи під машину потрапити, але чого боятись у селі?
Бабця пообіцяла, що піде з ним на річку, коли він усе з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на такі умови, але бабці вдалося його переконати. Хлопець крутився-вертівся, проте не міг заснути. Від його крутіння у бабці розболілася голова, й вона покликала діда.
Той задрімав було в холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в самих трусах. Лялечка заліз під ковдру й завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і хлопець занявкав.
— Я тобі понявкаю! — сердито сказав дід. — Сиди тихо, бо як ще раз прийду, то будеш, чоловіче, бідний!
— Та-ра-ба-ра! — огризнувся Лялечка.
Д і л уже звик до цього і пішов досипати. Він вважав, що людина може зрозуміти все за один раз, якщо вона розумна.
Лялечка й справді все зрозумів і притих. У шибку відчиненого вікна билась муха, зрідка кудкудакала курка чи цвірінькав горобець.
Хлопець не помітив, як заснув… Йому приснилося море. Велике-велике. Він іде з мамою берегом, йому дуже хочеться пити, але ніде немає води. Морська вода солона і пити її не можна. Лялечка ніколи не куштував морської води і хоче її спробувати. А мама не дає зачерпнути. Він виривається, та йому ніяк це не вдається. Море дуже шумить.
Лялечка прокинувся. Вода й справді шуміла, тільки її не було видно через заслонене вікно. Падав дощ, а це означало, що на річку вони не підуть. Доведеться сидіти в хаті. Але дощ перестав, і надвір його врешті пустили.
Лялечка стрибав через калюжі, а потім побіг до Славка. Той сидів на колоді за хатою, стругаючи гілку великим ножем.
— Що ти робиш? — спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний і нічого не боявся!
— Що, що! Рогатку роблю, не видиш?
Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись, і підсунув йому цукерку.
Славко проковтнув цукерку, облизав липкі пальці й знову взявся за роботу.
— Мене баба била, — він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви. — Як виросту, я їй покажу…
І Славко сказав дуже погане слово. Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова — щоразу заплющував очі з переляку.
— Знаєш, нащо мені рогатка?
— Нащо? — спитав Лялечка.
— На лиса! Я стрельну в нього, то буде знати!
— На котрого лиса?
— На того, що кури краде. Тато видів удосвіта, як лис крутився коло стайні.
— Л-а, — кивнув Лялечка. — А ти його бачив!
— Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури нам покраде… — і Славко знову сказав погане слово.
— А де він живе?
— Та в лісі, там, — і показав рукою. — Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу. Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно, як на долоні, городи, за ними річку, поле і далеко- далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.
— Він звідти приходить, видиш?
— Виджу, — відказав Лялечка.
Вони посідали на траву й Славко взявся знову за роботу. Лялечці дуже кортіло попробувати стругати: він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем, йому вдома не дозволяли навіть підійти до ножа і сірників.
— Олежку, Олежку!
Славко озирнувся і пригнув голову:
— Твій дідо. Тікаймо!
Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу:
— Дурню, я кому сказав!
Лялечка теж покотився по мокрій траві вниз. Славко захіхікав:
— Диви, як шукає!…
Дід стояв на горбі, роззираючись довкола. Він був зовсім близько. Лялечка злякався і сказав:
— Може, вийдемо?
Славко затулив йому рота долонею, але вже було пізно. Дід помаленьку спустився униз, розсунув кущі й запитав грізно Лялечку:
— Ти що тут робиш? Ходи додому!
Він узяв його за руку, потягнувши за собою. Лялечка жалібно озирнувся на друга, а той пригрозив йому кулаком.
Лялечка натомість показав язика.
Удома Лялечці сказали сидіти й нікуди не йти. Бабця кудись пішла, залишивши онука на діда. Той дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дідо вмочав пензлик у маленьке відерце з зеленою фарбою і водив по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала з потрісканої деревини.
Дідо спересердя плюнув:
— Оліфи дав забагато!
Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.
— Ти що сказав?! — дідо обернувся й обурено глянув на онука. — Ану, ходи сюди!
Хлопчик закліпав очима і втік
— Чекай, чекай, ще раз таке скажеш — відлуплю на чім світ стоїть!
Хлопець сховався за хатою. Не знати, що було б, якби діда не покликав сусід.
А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.
— Ба, а коли мама приїде?
— Скоро. Скучив за нею? — бабця поцілувала Лялечку та погладила його по голівці.
Того дня дідо так і не пофарбував паркана. Та й незабаром почало смеркати. Дід дивився новини по телевізору, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику, розглядаючи стару книжку з малюнками. Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Живий лис був достоту такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.