Выбрать главу

— От бачиш, — поважно мовив Грицько. — Спочатку за голову хапай, а потім за хвіст.

— Я побіг! — сказав лис, тремтячи від обурення.

— Ти краще тихенько… Може, усе й перемелеться. Не зв’язуйся з дурною Сорокою.

— Не вчи мене. Я сам зроблю, що треба!

— Почекай!

І коли лис озирнувся, їжак попросив:

— Не продай мене. Я тобі, як приятелеві…

— Не бійся, не скажу! — буркнув той.

Їжак Грицько довго дивився йому вслід, підвівшись на задні лапки, а тоді, зітхнувши, промовив:

— Ой, наробить він дурниць!

Наш лис ще потинявся по лісі, раз у раз позираючи на гілля дерев, але, крім старої Ворони, котра цілісінькими днями дрімала на дубі, настовбурчивши сіре пір’я, нікого не побачив. Ворона прожила на світі дуже багато, ніхто не пам’ятав її молодою.

Про себе Лис кляв Сороку, як тільки міг. Потрапила б вона йому на очі! Але, як на зло, ця тварюка щезла в невідомому напрямку, може, ловила десь такого, як він, довірливого лиса. Мацько вискалив гострі зуби і клацнув сонну муху.

Раптом йому здалось, що це був сон.

Що всі його картини висять на кущах і хтось просто пожартував. Мацько чимдуж побіг до свого помешкання. Але нічого не змінилось, тільки роса висохла на траві й листі. Таке не могло наснитись. То тут, то там валялися шматки паперу.

Лис ліг у затінку, примруживши очі. Хоч вушка його за звичкою стояли насторожі, йому було вже однаковісінько. Мацько хотів померти. За ним пожалів би хіба їжак Грицько, котрий, попри те, що надто статечний, загалом непоганий хлопець. Зрештою, може, він і мав рацію, коли говорив, що не треба лізти з власної шкури, а берегти ліс.

Лис важко зітхнув, здмухнувши з лапи павутинку, яку павуки чіпляли, де їм заманеться. Варто пролежати тут до вечора — вони б геть обснували його з хвоста до голови.

Тут Мацькові вуха впіймали шум крил і огидне скрекотання. Він розплющив одне око і помітив Сороку, що, крутячи зліва направо обсісубаним хвостом, наближалася до нього. Для більшої переконливості лис відкинув убік хвіст і надав своєму обличчю трагічного виразу самогубця.

Одним оком він крадькома слідкував за кожним рухом Сороки. Ось вона зупинилась, сіла на кущ і, побачивши «мертвого» Мацька, зіскочила на землю.

— Яка ганьба! — заскрекотала вона. — Яка ганьба для лісу! Через якісь там бездарні картини накладати на себе лапи!

Вона підійшла ще ближче, і лис затамував подих.

— А що про мене подумають? Він жив під моїм деревом. Яка ганьба!

Сорока боляче дзьобнула його в ніс, чого той не міг стерпіти. Блискавично розкривши пащу, Мацько вхопив Сороку і щосили здавив. А коли він випустив, та вже навіки склепила очі.

Він виплюнув пір’я і, похитуючись, пішов світ за очі.

Розділ 7

у якому йдеться про всяку всячину, а також про те, яку роль може зіграти риба з лісового озерця

Лис став диким і несамовитим. Після стількох днів творчого натхнення він знову відчув той голод, який відчувала кожна істота в лісі.

Мацько ніяк не міг насититись. Кожнісінького вечора навідувався до сільських курочок, і врешті так розперезався, що люди змушені були відв’язувати на ніч своїх псів, і одного разу ті добряче полатали лисові боки. Мацько відлежувався в норі, але, якщо раніше він віддавався глибоким філософським роздумам, то тепер у голові його зринали тільки криваві апетитні видіння.

Якось до лиса навіть з’явилася сестричка Мінка, як завжди вишукана й елеґантна. Принесла хворому щільника.

— Ми такі раді, такі раді, — щебетала вона, — що ти нарешті почав провадити гідне життя. Приходь до нас у гості. Братику, будь обережний! Прошу тебе… Ми так переживаємо, щоб з тобою чогось гіршого не трапилося!

Лисичка грайливо провела пухнастим хвостиком по носі Мацька і побігла додому, навіть не вислухавши рідного брата.

Проте наступного дня лис не впізнав своєї ніжної сестрички. Вона увірвалась до його помешкання, наче фурія, тягнучи за собою чоловіка Маркіяна.

— Яка ганьба! — закричала вона, гнівно блискаючи очима. — Що ти накоїв, негіднику?! Тебе викликають до суду! Подумати тільки, ти з’їв Сороку!

Мацько хотів сказати, що він нізащо у світі не їв би тієї старої брехухи, але Мінка почала вищати, а її виску лис боявся більше, ніж суду.

Маркіян терпляче вичекав, коли дружина врешті замовкне, й офіційним голосом адвоката почав:

— Коли щиро розкаєшся, тобі пом’якшать вирок…

— Вона мене оббрехала! — випалив лис.

— Так… А докази? Свідки? Зрештою, ти міг звернутися до нашого суду.

— До суду?! — зойкнула Мінка, бо ж її чоловіченько працював у тому суді, й вона чудово знала, що там відбувається й у скільки обійдеться родині витягти брата-халамидника з неприємної історії.

Та вона швидко оговталась і кволим голоском промовила:

— Вибач, любий… Це все нерви. Я була у Вовка без твого відома. Він люб’язно пояснив мені суть справи. Сорока не винна: вона діяла для загального добра.

— Ну, це не міняє справи, — почухав Маркіян вухо. — Більше того, це її ускладнює. Повір, Мацьку, я щиро тобі співчуваю, але закон є закон.

Приголомшений Мацько мовчав. Сестра знову заголосила:

— Я цього не переживу!

І зомліла. Прийшовши до тями на березі струмка, Мінка розплющила очі й сказала несподівано твердим голосом:

— Якщо я помру від ганьби, можеш не приходити на мій похорон! Мацько чудово знав характер сестри, тому спокійно чекав, що буде далі.

А от Маркіян не на жарт перелякався і забелькотів:

— Не вмирай, любонько! Не покидай нас!

Мінка розплющила очі:

— Якщо ти нічого не придумаєш, я помру зараз же!

— Ради тебе я зроблю все, що завгодно! — ридаючи, видушив з себе Маркіян.

— Обіцяєш?

— Обіцяю!

— Поклянись!

— Клянусь!

— Гаразд, любий. Я тобі вірю. А зараз підемо додому, а то ви мене так облили водою, що я, чого доброго, схоплю запалення легень.

Отож, слухайте, що було далі. Наступного дня Мінка прийшла знову, елегантна і самовпевнена.

— Як твоє здоров’ячко? — запитала вона.

— Добре, — відповів пригнічений лис.

— А гарно я вчора зомліла? ж засміялась, показавши білі зубки, сестричка.

— Маркіян усе влаштував. Виявляється, Сорока померла від серцевого нападу. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцять курей. Сам розумієш, це скоріше не штраф, а подарунок. Вовк дуже незадоволений. Сорока завжди була в курсі справ…

Мацько мовчав.

— Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з тим, що тебе могли вигнати з лісу?

— Ну й нехай, — буркнув лис.

— Запам’ятай, — лукаво пригрозила лисичка, — ти й переді мною в боргу!

— Добре, — неохоче мовив Мацько. — Мені все одно. Можу намалювати твій портрет.

— Красно дякую, ти зробиш мені більшу приємність, якщо взагалі не візьмешся до малювання! Коли б ти мав талант, то міг би прославити родину. До речі, я вже замовила свій портрет маестро Альцесту. У сірих тонах. Це зараз наймодніший колір. Такий шляхетний! І нагадує мені дитинство, коли ми з тобою ще не мали шерсті, а були вкриті сіреньким пухом. Між іншим, я чула, що в тебе є якісь окуляри…

— Я їх загубив, — сухо відповів лис. Слова сестри зачепили його за живе.

— Шкода… — зітхнула Мінка. — Ну, гаразд, я побігла! Видужаєш, берися за виплату штрафу.

Ні, лис не загубив своїх окулярів. Він запорпав їх у куряче пір’я. Втім, після того, що трапилося, Мацько не мав бажання в них дивитись.

Охлялий після хвороби лис вирішив прогулятись. У голові ще трохи паморочилося від слабкості. Сумний та пригнічений ішов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на привітання Білочки, яка співчутливо дивилася на нього із сосни. Вряди-годи він сідав відпочивати, без цікавості дивлячись, як у траві снують меткі руді мурахи. Отак він дістався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але після довгих дощів вода сягала їхніх стовбурів, погрожуючи затопити ліс.