Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і аж присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута — вудку. Час від часу він витягав сріблястих рибин і кидав їх у відерце з водою.
Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілося їсти! Аж слинка текла. Коли дід знову витяг рибку, лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся й засміявся:
— А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?
Лис хотів утекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.
— Ну й ну! — здивувався дід. — Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб лис хвостом молотив!
На підтвердження його слів Мацько ще енергійніше пометляв хвостом.
— На, бери вже, коли ти такий ґречний!
Дід кинув лисові рибку, і той спіймав її на льоту. Так само з’їв другу і третю.
— Досить з тебе!
Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшно стало.
— Тьху, маро! — дід перехрестився, однак лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Бігме, заговорить по-людському…
Лісник хутенько зібрав пожитки й пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.
Розділ 8
у якому Лялечці слід було промовчати, але якщо це йому не вдалось, то хай уже лис вибачить
— Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати та ледь не впав, перечепившись об поріг. — Бабо, лис, я бачив!
Бабця саме чистила картоплю і від несподіванки впустила ножа;
— Який лис?
— Дрке гарний! Такий гарний, такий!… — Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо. Може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
— Де ж твій лис?
— Там!
Лялечка прикипів очима до кущів. Йому здалося, що там знову зашаруділо. Дід теж виглянув:
— Що за лис?
— Діду! — залебедів Лялечка. — Злови мені того лиса! Діду!
— А, це той лис, що курей краде! — здогадався дід.
— Ой-йо-йой! — зойкнула бабця і побігла до стайні.
— Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка. — Він фарбу вкрав!
— Що ти мелеш? Яку фарбу?
— Взяв у зуби відерце і поніс. Він, певно, хотів перефарбуватись. Ой, діду! Дід спересердя плюнув:
— Вигадуєш, сам не знаєш що!
Надійшла захекана бабця:
— Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала пса завести!
— Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
— Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола онука. — Та в тебе, дитино, гарячка!
Лялечка вирвався:
— Бабо, він вкрав фарбу, щоб перемалюватись!
Дід стис кулаки й грізно мовив:
Ану, признайся, що ти розлив фарбу і сховав, щоб дідо не видів!
— Неправда! То лис!
— Не муч дитину! Малий заслаб, — розгнівалась бабця. — Ходи, Олежку, до хати! Той лис більше не прийде. Дідо купить рушницю і його вб’є!
— Не треба вбивати! — заголосив хлопчик. — Хай приходить! Бабо, скажи, щоб дідо не купував рушниці!
— Добре, добре… На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда — він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.
Бабця взяла Лялечку на руки й понесла до хати.
— Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки! То, певно, не той лис Мій лис хіба фарбу вкрав. Він хоче царем усіх звірів стати.
— Забиваєш дитині голову байками! — бурчав дід, йдучи позаду.
— А ти би спав менше та дитину пильнував!
— Бабо!
— Що, моє золото?
— А як лис перемалюється на зелено, то я його не побачу?
— Побачиш, побачиш… Боже мій, чого ти чекаєш? Клич сусідку, хай вроки зніме. Він тепер цілу ніч спати не буде…
Залишившись сам у темній кімнаті, Лялечка прошепотів:
— Узяв відерце в зуби і поніс.
Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо такому гарному лисові малювати себе фарбою для паркану.
Розділ 9
у якому здогади Лялечки підтверджуються незаперечними фактами
Лис Мацько, безумовно, був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Тому ніхто досі не знає, чому йому забаглося викачатись у смердючій олійній фарбі. Злі язики подейкували, нібито лис вирішив ухилитися від сплати чималенького штрафу. І що, мовляв, узимку він пофарбується на біло, щоб стати непомітним на снігу, і тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.
Бідолашний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили у боягузтві. Того, хто відважно кидався у сільські курники, хто, врешті, почав малювати, а це вимагає ще більшої відваги та сили духу!
Що ж, і таке буває. Опускаються лапи, серце переповнене розчаруванням. Навіть жити не хочеться, такий світ похмурий і сірий. Однак щось не вірить- ся, аби так було завжди. Сонячний день, звісно, минає швидше, ніж дощовий. Та коли лис каже під хлюпання дощу: «Сонце все-таки зійде», — будьте певні, що так воно й буде. І жаби, передчуваючи ясну днину, увечері співатимуть на болоті радісних пісень.
…Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, що роїлися над озерцем, напився. Вода була холодна, як лід. І хоч риби в ній було сила-силенна, він не мав такого знаряддя, як дід.
Лис відпровадив діда аж на узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Лісник, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці повтікали на другий кінець лісу, тремтячи з переляку, як осикові листки.
На узліссі стояла хатинка, а біля неї — копичка сіна. Тим сіном лісник підгодовував узимку лісових мешканців, коли снігу випадало забагато. Діл увійшов до хатинки, і невдовзі з комина піднявся сивий струмочок диму. До запаху диму домішався запах риби і ще якоїсь трави.
Невдовзі дід вийшов за хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою шматиною. Знову запахло рибою, аж лисові засвербіло в носі. Лісник пошкутильгав стежкою до села. У нього була своя стежка, а в лиса — своя, і обидві стежки зустрічались на містку через річку. Проте лис з дідом ніде не сходились, крім лісу. И обидва були з цього задоволені.
Та сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би йти та йти за дідом, вдихаючи запах риби, кирзових чобіт і тютюну, слухаючи лагідний голос старого.
Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Він метнувся під шипшиновий кущ, з якого осипався пахучий цвіт, і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.
— Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто ще сіті розставляє, крім Павука?
— Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався Мацько. — Так гуділо, що я мало не оглух.
— Літак?
— Літак, та все одно страшно. Ще впаде…
— Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Та се рідко буває. За моєї пам’яті такого не траплялося. Слухай, тобі нічим не пахне?
— Рибою, — зізнався лис. — І димом.
— Та я не про те! Літак нічим не побризкав?
Лис принюхався.
— Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?
— Мав колись, та пропав. Добре, що сам залишився живий!
— Та що ви кажете?!
Лису дуже кортіло з кимось побалакати. Павука він трохи побоювався: той мав до біса очей, і від нього нічого не можна було втаїти. Ще й мав звичку вішати співрозмовнику липку павутину на вуха і хвіст.
— Гербіциди кляті, бодай їм добра не було, з літака сиплять нам на погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?
— Ні, вуйку.
— Я теж не знаю, на яку звірину їх сиплють. Як нанюхався, то вже нічого не внюхаю. Раніше мушка була, як мушка, а тепер котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув він, снуючи туди-сюди.
— Ой, вуйку, я так само волів би не бути лисом!