І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:
- Сонце все-таки зійде!
- Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!
Мацько обережно підповз до драбини.
- Я тут.
- Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене.
- Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
- Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.
- Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
- В мене руки, лисику, — захихотів малий.
- Хай будуть руки.
- Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце…аце…Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.
- Давай сюди! — зрадів лис.
- Я боюся лізти! Ще впаду…
- Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. — Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз…Зовсім небагато лишилось. Молодець!
Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:
- А тепер маж мене своїм аце-аце.
- Ацетоном! — згадав Лялечка.
- Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
- А не мало буде? — засумнівався лис.
- Я ще принесу.
- Давай маж.
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.
- О, диви, пускає!
- Три, прошу тебе!
- У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.
- Ой, пече! — зойкнув лис.
- Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
- Перепочинь, — змилувався лис.
- Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.
- Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
- Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли я брешу.
- Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — усі вірять. От я Сороку…теє…загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила, і дзьобнула мене у ніс…Може, у вас, людей, не так…
- Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку…Але, бачу, що нікуди вони зі мною не підуть.
- Не журися, — сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
- Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
- Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
- Не розказуй, лисику!
- Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
- Лисику, а скільки тобі років?
- Маєш, на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
- А я навесні народився. Мені п’ять років.
- П’ять весен, значить…
- Всі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
- Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
- Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
- Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
- Ой, пече!
- Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?
- Я ж казав…
- Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
- Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
- Чесне слово?
- Чесне.
- Лисику, ацетон вже кінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
- А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
- Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
- Ага.
- То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
- Ой, не злізу!
- Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
- Боюся!
- А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
- А баба?
- А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
- Ха-ха! А дідо?
- А ти уяви, що дідо поїхав на море!
- То, що я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.
- Ага.
- А ти?
- А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!