- Грицю, — важко зітхнув лис. — Як я міг після тих знущань і глузувань жити в лісі? Якби не та клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть вилізе…
- Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.
- Нічого ти, Грицю, не розумієш. Хутро для лиса — справа честі. От. Приміром, як для тебе колючки…
- Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів захищаюсь!
- Добре, добре, — примирливо забурмотів лис, пригадавши, що чимало лисів якраз і належать до ворогів їжачого племені. Що з того, що він не такий? Усі вважають лисів дуже хитрими. Але хитрий не завжди означає «підступний».
- Знаєш, Грицю, мені, коли хочеш знати, кожної ночі наш ліс сниться. Особливо, сонячна галявина.
- Міг би вже давно там бути…
- Страшно чогось мені. До лісу так далеко.
- То мені не далеко, — обурився їжак. — То я можу!
- Ну, годі тобі! Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. Та й ніхто не скаже, що ти курку хочеш вкрасти. Побачать — молока наллють. Ти чув коли-небудь, щоб лиса мисочкою молока зустрічали?
- Послухай мене, Мацьку. Я за тобою прийшов. Удвох веселіше буде вертатись. І дощ усі наші сліди змиє.
Лис озирнувся на горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.
- Ти мені на горище не позирай! Скінчилось твоє гостювання. Я маю гарну новину для тебе. Були у нас позавчора вибори, і старого Вовка скинули. Тепер у нас головою молоденький Вовчик, той, що театр хотів організувати, але йому не дозволяли. А по-друге, Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу. Змагання різні, карнавал, концерт. І конкурс на кращу завісу для театру…
Їжак кахикнув і замовк.
- Ну? Розказуй, чого ти замовк? — нетерпляче закрутився лис.
- Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, нині лісу не впізнати! Усі тільки про свято й говорять. Ну, то як, підеш зі мною чи тут будеш боки відлежувати?
- Ой, Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!
- Чого маємо бігти? — забурчав Грицько. — Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.
І коли вони вже виходили, їжак смачно плямкнув:
- Ну й мишви тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?
- Що ти, що ти?! — перелякався Мацько. — Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!
- Мокро тут щось… ще втопимося в калюжі! — злукавив їжак.
- А ми їх обійдемо, Грицю. Тільки хутчіше…
Десь спросоння гавкнув пес, і обоє швиденько пірнули в темряву.
Розділ п’ятнадцятий,
Звісно, Лялечка трохи засмутився, не побачивши вранці лиса на горищі. Але не так, щоб дуже. Бо ж схованку лиса могли будь-коли виявити, і він не зумів би його захистити. Лялечці було ж всього п’ять років. І ніхто б його не послухав. Але він був би страшенно радий зустрітися з лисом в нього удома, на сонячній галявині.
Бабця написала мамі, що дитина весь час говорить про якогось лиса, що вкрав у них відро з фарбою, і ніби малює картини. Питала, що робити. Мама відписала, що з малим уже щось було подібне у три роки, коли він уявив себе автомобілем, і що це минеться.
Дідо купив Лялечці велосипед, або ровер, як казали в селі, і хлопець цілими днями їздив подвір’ям. Славко ходив тепер на підготовку до школи, а Михаськові баба не дозволяла сідати на ровер Лялечки, хай йому теж куплять. Ровер гроші коштує.
Якщо не було баби і дідо спав, Лялечка давав Михаськові покататись. То був дуже гарний велосипед, на двох колесах і з справжньою фарою. І досить довго хлопець був чемний, дотримуючи слова, даного дідові. Та їздити по самому подвір’ї було нудно. Одного дня Лялечка відчинив фіртку. Вона вела на стежку, якою всі їздили на роверах, часом на мотоциклах, і зовсім рідко автомашинами. Але того дня Лялечка залишився чемним. Проте наступного ровер покотився сам, наче хотів подивитися, де ж закінчується стежка. Вона все спускалася вниз, і врешті хлопець заїхав так далеко, що дід з бабою почали його шукати. А коли знайшли, дід почав кричати, а баба затуляти собою онука.
І тут Лялечка розсердився сам, і теж закричав:
- Не треба мені вашого ровера! Я втечу до лісу і буду жити на сонячній галявині. Буду чекати, доки сонце все-таки зійде!
Він кинув ровер на землю і втік. Правда, недалеко, бо дід встиг його наздогнати. Додому йшли усі посварені: попереду Лялечка, за ним баба, а позаду дід ніс під пахвою велосипед.
Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці…