- Вставай! — штовхнула його під бік сестричка Мінка, безпомильно знайшовши його у натовпі. — Покажись, який ти у нас художник! Хай бачать усі, що ти належиш до славного лисячого роду!
І лис змушений був встати й підійти до свого творіння. А звірі кричали:
- Ось він! Ось він! Мацько! Слава йому! Слава!
А лис стояв на підвищенні, скромно опустивши очі, найчарівніший і найвродливіший лис у цілому світі.
- Слава найкращому художнику лісу! — почув він голос Грицька. І втішився, бо їжак ніколи не брехав.
- Слава! Слава! — кричали павуки, олені, зайці, сойки, білочки цвіркуни…
З юрби вийшла гарненька лисичка і повісила на шию переможцю вінок з соснового гілля. Від хвилювання лис затремтів. Серце закалатало, такою прекрасною видалась йому ця юна особа.
- Хто ти? Як тебе звати? — шепнув Мацько, але серед гамору лисичка не почула його. Лис провів її захопленим поглядом.
- Слава! Слава!
Не знати, скільки би тривав цей тріумф, якби не з’явився Вовчик. Він привітав переможця і оголосив, що зараз почнеться театральна вистава.
Мацько з вінком на шиї повернувся на своє місце. Лисяча родина, яка дотепер тільки картала та повчала, засипала його вітаннями. І він уже не пручався. Слава і загадкова юна красуня затуманили йому голову. Він не міг зосередитись на виставі, котра, безперечно, була дуже цікавою і повчальною. У ній розповідалось про браконьєра, якого обдурювали звірі, доки кінець кінцем не вигнали з лісу. Вовчик грав хитрого сміливого вовка. А Заєць — браконьєра. Правда, браконьєр вийшов з нього не дуже зухвалий і викликав навіть співчуття. Коли Вовчик закричав: «Подайте мені цього браконьєра! Я його зараз з’їм!», бідолаху ледве випхали на сцену і той забув усі слова. За допомогою підказок Заєць поклявся перед усією чесною громадою більше не потикатись до лісу з рушницею, і дременув зі сцени. Цієї ночі його ніхто не бачив і всі оплески дістались Вовчикові.
Але й на цьому не закінчилось свято. Після вистави розпочались різні змагання: серед білок -- пошуки захованих горіхів, серед кабанчиків — перетягування канатів, і ще стільки всього, що не перелічиш.
А саме Свято завершилось карнавалом. Усі, хто мав бажання, повдягали маски й костюми, і Мацько марно шукав серед тигрів, скорпіонів, мавп, лісників і туристів красуню лисичку. Ніхто нікого не впізнавав, і було дуже весело. Тільки лис не подбав про костюм і був просто лисом. Але всім здавалось, що це хтось переодягнувся на лиса. Отака була шалена ніч.
Врешті Мацько кинув свої пошуки і сів віддалік. Він ніяк не міг повірити у власне щастя: його визнали найкращим художником. І як то буває, він не мав з ким поділитись радістю. Тому все це більше нагадувало сон, ніж дійсність.
Розділ сімнадцятий,
А що з Лялечкою? Йому й близько не було так весело, як лісовим мешканцям. Виявилось, що дідо просто переховав ровер, і ніхто його не крав. До бідного Михаська даремно чіплялись. Баба ходила перепрошувати, трохи не плакала, але Михасько сказав, що більше ніколи до них не прийде, і теж плакав.
Отак Лялечка позбувся двох найліпших друзів. Лис пішов собі назад до лісу, а скривджений Михасько не з’являвся. І баба Лялечці наказала, щоб він нікуди не ходив. Ровер лежав там, де сховав його дідо: в стодолі. Лялечці не хотілось навіть на нього дивитись. Він притих, тинявся по подвір’ю, і сам не знав, кого хоче більше бачити — маму чи лиса Мацька. Може, лис також на щось образився?
Якось до них прийшов один дідусь. Він був лісником у тому лісі, де жив лис. Дідусь розповідав, як то буває, коли взимку він розносить сіно, аби олені могли щось поїсти, а також зерно пташкам. І що він усе знає про звірів. Дідусь-лісник розповідав і дивився на Лялечку, ніби відчував, що той має стосунок до лісових мешканців. Хлопцеві здавалось, що він знає цього невеличкого сухенького чоловічка давно-давно. Тому незабаром він осмілів і спитав:
- А лиси у вас є?
Звісно, він знав, що у лісі вони є, ще б не знати. Але треба було з чогось почати бесіду.
Бабця важко зітхнула, мовляв, знову за своє. Вона не вірила жодному слову Лялечки про лиса.
- Аякже! Ще й які! Розбишаки, мушу сказати! До села навідуються за курми. Воно, звісно, недобре, але харчу їм не вистачає…
Дідусь скоса зиркнув на бабцю, але та нічого не сказала. І він продовжив:
— Там є один лис. Найбільший розбишака. Розкажу тобі, яка пригода зі мною трафилася. Пішов я рибки онукам вловити. Озерце є таке в лісі, там риба водиться. Я сам її з річки наловив і пустив, щоб плодилась. Стою на бережку, закинув вудку… Вже багато наловив, коли чую — щось дзявкає. Обертаюся — лис. Отой самий розбишака. Очам не повірив. Дорослий лис, певне, років з чотири має. Такі до людини ніколи близько не підійдуть. Розумні! А той сидить і так жалібно на мене дивиться, ніби пес, і хвостом метляє. Такий красний, як писанка! Дав я йому рибку. З’їв і не тікає. Я до нього обізвався — не тікає. Дав йому ще. А він так дивиться, ніби зараз щось скаже. Одним словом, мені аж мороз пішов поза плечима…