- Ні, але, на всяк випадок, кажи, що ти — лис. Домовились?
- Домовились. Я ще ніколи не був лисом. А як це бути лисом, Мацьку?
- Ти не лис, а людина. Тобто ти лис, але перебрався на людину. Але ти не лис. Тьху, геть заплутався! А ось уже ліс. Зараз ми вийдемо на галявину. Там зараз дуже весело!
Вони пішли вузенькою стежкою поміж дерев, які ставали все вищими й вищими, і невдовзі опинились на карнавалі.
Лялечка аж заплющив очі від яскравого світла, а коли розплющив, то став на місці, як вкопаний. Нічого подібного він не бачив. На величезній галявині, довкола якої світилось повно малесеньких ліхтариків, кружляли звірі в масках і чудернацьких костюмах. Звісно, у садку під Новий рік теж влаштовували карнавал довкола ялинки. Але тут було цікавіше і…страшніше. Танцювали білки, зайці, вовки, тигри, мавпи, папуги, небачені звірі, а посередині стояв дикий кабанчик, одягнений в людську одіж. На голові у нього була біла бейсболка. Звірята кружляли й співали:
Вони повторювали пісеньку то швидше, то повільніше.
- Ходи, потанцюємо! — нагадав про себе лис, і вони розірвали коло. Тепер Лялечка однією рукою тримав за лапку білку, що була насправді зайцем, а другою — Мацька, котрий був завжди сам собою, за винятком того прикрого випадку, коли перефарбувався на кущика. Лялечка теж заспівав:
І коли хлопчик зовсім перестав боятися лісу, звірів темряви, Мацько помітив серед танцюючих юну лисичку і кинувся до неї.
- Куди ти? — закричав Лялечка.
І тут його вхопив за руку «Тигр». Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний Мацько забув за нього.
- Де це ти такий кльовий костюм собі взяв? — спитав «Тигр». — Хто ти?
- Я — лис, — відповів навчений хлопець. — Тобто я людина, ні, я вдаю з себе людину. А насправді я лис. А ти що за один?
- Я — вовк, — відказав «Тигр». — Г-р-р!
- Вовк? — злякався Лялечка. — скажи. А вовки їдять лисів?
- Ха-ха! — зареготав вовк. — Ти не тільки по-людськи вдягнувся, а й балакаєш, як людиська. Де ти був раніше? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але нічого. Ми тебе зараз замість Мілорда поставимо. Страшніше буде. Ходімо!
- Я не хочу! — спробував опиратися Лялечка, тобто лис. Але вовк вже витягнув його на середину кола і гукнув:
- Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов.
І тут у вовка раптом відвисла щелепа, а кабанець випустив рушницю. Бо ж центр галявини був найкраще освітлений.
- Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.
- Людина! Людина! — заметушились звірі й коло розсипалось.
Миттю згасло світло. І в темряві чувся тупіт, хрускіт гілля, писк. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало ще страшніше, ніж тим звірям, що втікали від людської дитини, зовсім маленького хлопчика.
- Мамо, мамочко! — заплакав він. — Лисе, де ти?
Розділ дев’ятнадцятий,
Мама була далеко. Аж на морі. Тому лис прибіг перший. Власне, він був зовсім непоганим лисом, що б там не говорили про лисячу хитрість. Прибіг не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить відважно
- Не плач, — сказав лис. — А то я заплачу. У мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я покажу тобі свою картину.
- Я хочу додому! — захлипав Лялечка. — Відведи мене додому!
- Бідненький, — співчутливо мовила лисичка. — До мами хочеш?
Лялечка ще гірше заплакав.
- Ну, що ж, ходімо додому, — зітхнув Мацько. — Я так хотів показати тобі картину.
- Нічого, він ще до нас прийде, — лагідно запевнила лисичка.
- Не прийду! — відрубав Лялечка. — Не треба мені вашого лісу! Сам привів мене сюди і кинув…
Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.
- Ми більше не будемо!
- Ведіть мене додому, — наказав Лялечка. — і то вже! Бачите, в мене є рушниця?
- Вона іграшкова, — сказав лис.
- Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.
- Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.
- Ану, вщипни мене!
- Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.
- Кусай, тільки легенько!
Лис вкусив Лялечку за палець.
- Ні, це насправді. Добре, ведіть мене!
І вони рушили через темний-претемний ліс. Тепер навпаки, бо дерева ставали щораз нижчими. Попереду йшов Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.