— Тепер я вас не розумію, — тихо промовив Вокульський, опускаючи очі.
На щоках у адвоката виступили цеглисті плями. Він подзвонив, увійшов лакей.
— Не впускайте сюди нікого, поки я не скажу, — наказав адвокат.
— Слухаю пана, — відповів похмурий лакей.
Вони знову залишились удвох.
— Пане… Станіславе, — почав адвокат. — Ви знаєте, що таке наша аристократія та її оточення?.. Це кілька тисяч чоловік, які висмоктують соки з країни, розтрииькують гроші по закордонах, привозять відтіля найгірші звички, заражають ними начебто здорові середні класи й самі безнадійно гинуть: економічно, фізіологічно й морально. Якби їх можна було змусити працювати, якби схрестити з іншими верствами населення, тоді б, може… вийшло щось путяще, бо вдача у них тонша за нашу. Розумієте… схрестити, а не викидати на їх підтримання тридцять тисяч карбованців. Отож у схрещуванні я вам можу допомогти, але в марнуванні тридцяти тисяч карбованців — ні!..
— Я вас зовсім не розумію, — тихо відказав Вокульський.
— Ви розумієте, тільки не довіряєте мені. Недовірливість — це позитивна риса, і я не буду вас від неї лікувати. Скажу тільки: Ленцький-банкрут може… породичатися навіть з купцем, а тим більше з купцем-шляхтичем. Але Ленцький з тридцятьма тисячами карбованців у кишені…
— Пане адвокате, — перебив його Вокульський, — чи згодні ви від мого імені взяти участь у торгах?
— Згоден, але понад те, що даватиме Кшешовська, накину не більш як кілька тисяч. Ви мені пробачте, але сам з собою я торгуватися не можу.
— А якщо знайдеться третій претендент?
— Що ж! В такому разі я переторгую і його, аби тільки задовольнити вашу примху.
Вокульськяй устав.
— Дякую вам, — сказав він, — за щирість. Ви маєте рацію, але у мене є свої міркування… Гроші я принесу вам завтра, а тепер — до побачення.
— Жаль мені вас, — сказав адвокат, стискаючи йому на прощання руку.
— Чому?
— Та тому, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, а не годувати його з власної комори.
Ви робите помилку, яка вас швидше віддалить, а не наблизить до мети.
— Ви помиляєтесь.
— Романтик… романтик… — повторював адвокат, сміючись.
Вокульський вибіг від адвоката і, сівши на візника, сказав їхати на Електоральну вулицю. Він був збентежений тим, що адвокат розгадав його таємницю, і тим, що він засуджував метод його дії. Звичайно, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, але ж його здобиччю мала бути панна Ізабелла!..
Він зупинив візника перед непоказною крамничкою, над якою висіла чорна вивіска з жовтим написом: «Вексельна і лотерейна контора С. Шлангбаума».
Крамниця була відчинена. За оббитим бляхою і одгородженим від публіки дротяною сіткою прилавком сидів старий єврей з лисою головою і сивою бородою, немов приліпленою до «Кур’єра», що лежав на прилавку.
— Добрий день, пане Шлангбаум! — голосно привітався Вокульський.
Єврей підвів голову і зсунув окуляри з лоба на очі.
— Ах, це ви, пане добродію!.. — відповів старий, стискаючи йому руку. — Що це, невже й вам уже потрібні гроші?..
— Ні, — відповів Вокульський, сідаючи на плетений стілець, що стояв перед прилавком. А через те, що йодіу було соромно одразу сказати, чого він сюди прийшов, тому почав з запитання: — Ну, що чути, пане Шлангбаум?..
— Погані чутки! — зітхнув старий. — Починають переслідувати євреїв. Може, воно й добре. Коли нас будуть бити, цькувати та плювати на нас, то, може, опам’ятаються молоді євреї, як-от мій Генрік, що понадягали сюртуки й забули свою віру.
— Хто вас переслідує! — заперечив Вокульський.
— Ви хочете доказів?.. — спитав Шлангбаум. — Ось вам докази, в оцьому «Кур’єрі». Позавчора я послав їм шараду. Ви умієте розгадувати шаради? Отож я їм послав таку:
Знаєте, що це таке?.. Перше і друге — це: ко-за; перше і третє — то: ко-ки, а все разом: ко-зa-ки. І знаєте, що вони мені одписали?.. Зараз…
Він підняв «Кур’єр» і почав читати:
— «Відповіді редакції». Панові В. В. Велика енциклопедія Оргельбраида…» Не те. «Панові Мотилькові. Фрак треба одягати…» Не те. Ага, ось… «Панові С. Шлангбаумові. Ваша шарада політична, але не граматична». Скажіть, будь ласка, — що в ній політичного? Якби я написав про Дізраелі чи про Бісмарка, це була б політика, а про козаків — яка ж це політика, це просто військове.