Інколи в ньому знову озивався природознавець і психолог: «Бачиш, — нашіптував він йому десь в глибині мозку. — Бачиш, як природа мститься за порушення її законів? Замолоду ти легковажив почуттями, знущався з кохання, продався за чоловіка старій жінці, от тепер і маєш!.. Заощаджуваний довгі роки капітал почуттів повертається тепер до тебе з процентами…» «Гаразд — думав Вокульський, — але в такому разі я повинен би стати розпусником: чому ж я думаю тільки про неї?» «Чорт його знає чому, — відповідав опонент. — Може, саме ця жінка найбільше тобі підходить. Може, справді, як каже легенда, ваші душі колись давно являли собою одне ціле?..» «Тоді й вона повинна б любити мене… — казав Вокульський. І додавав — Якщо кінь виграє на скачках, то панна Ізабелла мене полюбить. Ах, старий дурню, божевільний, до чого ж ти дожився?..»
За кілька днів до скачок на квартиру до Вокульського з’явився з візитом граф-англієць, з яким він познайомився на нараді у князя.
Після звичайних привітань граф виструнчився на стільці і сказав:
— Яз візитом і в справі… Те-ек… Можна?
— До ваших послуг.
— Барон Кшешовський, — поважно заговорив граф, — коня якого ви купили, власне, цілком законно, те-ек, уклінно просить вас відпродати йому цього коня. Ціна не має значення… Барон з багатьма заклався на великі суми… Він пропонує тисячу двісті карбованців…
Вокульський похолов; якби він продав коня з прибутком, панна Ізабелла могла б його зневажати.
— А коли я також покладаю надії на цього коня, пане граф?.. — відказав Вокульський.
— В такому разі за вами законна перевага, те-ек, — промимрив граф.
— Ви самі вирішили питання, — сказав Вокульський, кланяючись.
— Хіба? Те-ек… Жаль мені барона, але у вас більше прав.
Він підвівся з стільця, як автомат на пружинах і, попрощавшись, додав:
— Коли ж до нотаріуса, дорогий пане Вокульський, з нашою спілкою?.. Обміркувавши все, я вношу п’ятдесят тисяч карбованців… Те-ек.
— Це вже залежить від вас, панове.
— Я прагну бачити нашу батьківщину квітучою, і тому, пане Вокульський, ви користуєтесь моєю цілковитою симпатією і пошаною, те-ек, незважаючи на прикрість, яку ви чините баронові. Те-ек, я був певний, що ви відпродасте йому коня…
— Не можу.
— Я вас розумію, — закінчив граф. — Як би шляхтич не вбирався в шкуру ділової людини, але при першій же нагоді він з неї вилізе, і от ви, пробачте за сміливість, — насамперед шляхтич, та ще англійського зразка, яким повинен бути кожен з нас.
Він міцно потиснув господареві руку і вийшов. Вокульський визнав у душі, що цей оригінал, схожий на маріонетку, власне кажучи, має чимало симпатичних рис. «Так! — подумав він. — З цими панами приємніше жити, аніж з купцями. Вони й справді зліплені з іншої глини…»
А потім додав: «То чого ж дивуватись, що вихована в_ їхньому середовищі панна Ізабелла гордує таким, як я?.. Але що вони роблять на світі і для світу?.. Шанують людей, які можуть дати їм п’ятнадцять процентів річних на їх капітал… Це ще не заслуга».
— Та відкіля вони знають, хай їм чорт, — пробурмотів він, клацнувши пальцями, — що це я купив коня?.. А втім, я ж купив коня у Кшешовської через Марушевича… До того ж я часто буваю в манежі, а про це знає вся обслуга… Ех, я вже починаю коїти дурниці і втрачаю обережність… Не подобався мені той Марушевич…»
Розділ тринадцятий
ВЕЛИКОПАНСЬКІ РОЗВАГИ
Нарешті настав день скачок — погожий, але не душний Вокульський схопився з постелі о п’ятій годині ранку й одразу поїхав одвідати свого коня. Той зустрів його досить байдуже, був здоровий, а пан Міллер плекав великі надії.
— Що?.. — сміявся він, ляпаючи Вокульського по плечі. — Ви теж запалились?.. Це в вас прокинувся спортсмен!.. Ми тут, добродію, під час скачок усі ходимо, як у гарячці. А про наш заклад на п’ятдесят карбованців не забули, га?.. Вони у мене вже наче в кишені; ви могли б заплатити їх мені й зараз.
— Заплачу з великою приємністю, — відказав Вокульський, а сам думав, чи виграє ж його кінь?.. Чи полюбить його панна Ізабелла?.. Чи не станеться якогось лиха?.. А якщо кінь зламає ногу!..
Вранішні години тягнулися волячою ходою. Вокульський тільки на хвилину забіг у магазин, за обідом нічого не міг їсти, потім пішов у Саксонський парк і все думав, чи виграє його кінь і чи полюбить його панна Ізабелла…