Проте якось діждався п’ятої години і виїхав з дому.
В Уяздовських Алеях стовпилося стільки екіпажів і карет, що місцями доводилось їхати ступою, а коло застави утворилась велика тиснява, так що пойнятому великою нетерплячкою Вокульському довелося хвилин з п’ятнадцять прождати, поки його екіпаж остаточно виїхав на Мокотовське поле.
На повороті дороги Вокульський висунувся і крізь густу жовту куряву, що осідала товстим шаром на його обличчі й одежі, намагався розглянути іподром. Сьогодні поле здалось йому безконечно довгим і справило на нього неприємне враження, наче над ним висіла якась невідома загроза.
Здалека поперед себе він побачив велике півколо людей, яке весь час поповнювалось і збільшувалось новими юрбами, що підходили до нього.
Нарешті він доїхав на місце і знову прождав хвилин з десять, поки слуга повернувся від каси з квитком. Навколо його екіпажа товпилась юрба глядачів без квитків і стояв тисячоголосий гомін. Вокульському здалося, що у всіх тільки й мови, що про його коня, і що всі ці люди глузують з купця, який бавиться скачками.
Кінець кінцем екіпаж пустили всередину кола. Вокульський зіскочив на землю й побіг до свого коня, силкуючись зберегти байдужий вигляд стороннього глядача.
Після довгих пошуків він знайшов його в центрі скакового поля, а коло нього Міллера і Шульца, а також незнайомого жокея з величезною сигарою в зубах, у жовто-голубій шапочці та накинутому наопашки пальті. На тлі величезного іподрому та незліченної —юрби його кінь здався йому таким мізерно малим, що він в розпачі хотів був усе залишити й їхати додому. Але у Міллера і Шульца фізіономії ясніли надією.
— Нарешті ви тут! — вигукнув директор манежу і, показуючи очима на жокея, додав: — Познайомтесь: пан Юнг — найзнаменитіший в країні жокей, пан Вокульський.
Жокей підніс два пальці до жовто-голубої шапочки і, вийнявши другою рукою сигару з рота, плюнув крізь зуби.
Вокульський подумав, що такого худого й маленького чоловічка ще не бачив у своєму житті. Причому він помітив, що жокей оглядає його, як коня — від голови до п’ят, і так переступає кривими ногами, немов хоче скочити на нього і проїхатись.
— Ану скажіть, пане Юнг, ми виграєм чи ні? — спитав директор.
— Оу! — відповів жокей.
— Ті двоє коней теж непогані, але наш — найкращий, — сказав директор.
— Оу! — підтвердив жокей.
Вокульський одвів його вбік і сказав:
— Якщо ми виграємо, то заплачу вам п’ятдесят карбованців понад умовлену суму.
— Оу, — відповів жокей і, пильно подивившись Вокульському в обличчя, додав: — Ви єст чистий кров спортсмен, але ви ще помало гарячий. На друга рік буде холодніше.
Він знов далеко плюнув крізь зуби й пішов до трибун, а Вокульський, погладивши коня і попрощавшись з панами Міллером і Шульцом, попрямував до свого екіпажа.
Тепер він став розшукувати панну Ізабеллу.
Він обійшов довгу валку екіпажів, що стояли вздовж доріжки, придивлявся до коней, до слуг, заглядав дамам під парасольки, але панни Ізабелли ніде не було. «Може, вона не приїде?» — подумав він, і йому здалося, що весь цей плац з величезною юрбою людей і з ним самим западається під землю. Нащо було викидати стільки грошей, коли її не буде? А може, ота стара інтриганка пані Мелітон разом з Марушевичем обманила його?
Він ступив на східці, що вели до суддівської ложі, й почав оглядатись на всі боки. Але даремно. Сходячи вниз, він натрапив на двох чоловіків, що стояли до нього спиною і заступали йому дорогу; один, високий, за всіма ознаками — спортсмен, голосно і збуджено говорив:
— Вже десять років я читаю, як нас лають за марнотратство, отож хотів покінчити з ним і продати свою стайню. І от бачу, що чоловік, який лише вчора розбагатів, сьогодні пускає коня на скачки… Ну, думаю, то ви такі, лебедики?.. Нас повчаєте, а як набіжить можливість, робите те саме?.. Ну, то нічого ж я не кінчатиму, не продам стайні, не…
Його товариш, помітивши Вокульського, штовхнув спортсмена, і той раптом замовк. Скориставшись паузою, Вокульський хотів був пройти повз них, але високий добродій зупинив його.
— Пробачте, — сказав він, доторкнувшись до капелюха, — що я дозволив собі робити такі зауваження… Вжесінський…
— Я з приємністю вислухав їх, — усміхаючись, відповів Вокульський, — бо в глибині душі згодний з вами.
Зрештою, беру участь у скачках перший і останній раз у своєму житті.
Вони потиснули один одному руки, і коли Вокульський одійшов на кілька кроків, Вжесінський тихо сказав:
— Молодець хлопець…
Аж тепер Вокульський купив програму і, почуваючи себе трохи ніяково, прочитав, що в третьому заїзді йде кінь Султан, від Аліма і Клари, який належить X. X., жокей Юнг — у жовтій куртці з голубими рукавами. Приз — триста карбованців; той кінь, що виграє, тут же буде проданий.