Вокульському стало неприємно, що таке прохання чекало на відповідь кілька днів. Він одразу ж відписав і покликав слугу.
— Оцього листа, — наказав він, — завтра вранці одішлеш у монастир магдалинок.
— Гаразд, — відповів слуга, ледве тамуючи позіхи.
— І виклич мені фурмана Висоцького, того, що живе на Тамці, знаєш?
— О, ще б пак не знати. А ви чули…
— Тільки, щоб прийшов зранку.
— О!.. Чого ж би йому не прийти?.. Але ви чули, що Оберман загубив великі гроші? Він був тут увечері і присягався, що віку собі вкоротить або заподіє щось погане, коли ви не змилуєтесь над ним. Я йому кажу: «Не будьте дурним, не вкорочуйте собі віку, зачекайте… У нашого хазяїна м’яке серце». А він каже: «Я теж маю таку надію, тільки, однак, буде мені погано, коли вирахують хоч трохи, бо син хоче вчитись на медика, а тут старість не за горами…»
— Іди, будь ласка, спати, — перебив його Вокульський.
— Піти-то я піду, — сердито відповів слуга, — але скажу вам, що у вас служити гірше, ніж у тюрмі сидіти: навіть спати йди не тоді, коли тобі хочеться.
Він узяв листа й вийшов.
Другого дня о дев’ятій ранку слуга розбудив Вокульського і сказав, що Висоцький чекає.
— Клич його сюди.
За хвилину фурман увійшов. Він був пристойно одягнений, обличчя його посвіжіло, очі дивились весело. Він підійшов до ліжка й поцілував Вокульського в руку.
— Слухай, Висоцький, здається, в твоїй квартирі є вільна кімната?
— А є, вельможний пане: дядько мій помер, а його квартиранти, шельми, не захотіли платити, то я їх і вигнав. На горілку у нього, чортяки, є, а за квартиру заплатити, то вже нема…
— Я наймаю від себе що кімнату, — сказав Вокульський, — тільки треба буде її прибрати.
Фурман зчудовано дивився на Вокульського.
— Житиме там молода швачка, — казав далі Вокульський. — Нехай вона у вас і харчується, нехай твоя жінка пере їй білизну… Нехай подивиться, що їй потрібно. Я дам тобі грошей на меблі й на одяг… Та будете дивитись, чи не водитиме вона до себе кого-небудь…
— О ні, — підхопив фурман. — Коли тільки, пане добродію, вона буде вам потрібна, я сам приведу її до вас; а щоб хто-небудь чужий — ані-ні!.. Від такого діла, пане добродію, ви могли б напитати собі великого лиха…
— Та й дурний же ти, чоловіче! Бачитись мені з нею не потрібно. Аби тільки вона вдома пристойно поводилась, була охайна та роботяща, а так нехай собі ходить, куди хоче. Тільки до неї щоб ніхто не ходив. Отже, розумієш: треба в кімнаті побілити стіни, помити підлогу, купити дешеві, але добротні меблі, ти ж на цьому знаєшся?
— Авжеж! Скільки я за своє життя перевозив меблів…
— Ну, гаразд. А твоя жінка нехай подивиться, що їй потрібно з білизни та одежі, а ти мені скажеш.
— Все розумію, пане добродію, — сказав Висоцький і знову поцілував його в руку.
— Зажди… А як там з твоїм братом?
— Байдуже, пане добродію. Сидить з ласки божої та вашої в Скерневицях, має землю, найняв наймита, зовсім запанів. За кілька років ще прикупить земельки, бо харчується у нього один залізничник, та сторож, та два мастильники. До того ж йому залізниця плату збільшила…
Вокульський попрощався з фурманом і став одягатись. «Хотілося б переспати той час, поки знову з нею зустрінуся», — подумав він.
В магазин іти йому не хотілось. Він узяв якусь книжку й почав читати, вирішивши поїхати до барона Кшешовського між першою і другою годиною.
Об одинадцятій у передпокої залунав дзвінок і грюкнули двері. Увійшов слуга.
— До вас якась панна…
— Проси в вітальню, — сказав Вокульський.
У вітальні зашелестіла жіноча сукня. Ставши на порозі, Вокульський побачив свою Магдалину.
Його вразили незвичайні зміни в ній. Дівчина була одягнена в чорне вбрання, вона трохи зблідла, але вигляд у неї був здоровий, погляд несміливий. Побачивши Вокульського, вона почервоніла і затремтіла.
— Сідайте, панно Маріє, — сказав Вокульський, показуючи на стілець.
Вона сіла на краєчку оксамитного сидіння і ще більш засоромилась. Повіки її часто закліпали; дивилася в землю, а на віях заблищали сльози. Не такою була Ця дівчина два місяці тому.