— Він дає гроші, через те й обережний, поки давав тільки слово, був сміливіший.
— Ні, ні, ні! — перебив його адвокат. — Щось воно не те, і я все це взнаю… Хтось нам напаскудив…
— Не нам, а мені, — усміхнувся Вокульський. — Кінець кінцем мені однаково, і я не сердився б, якби ці панове зовсім не вступали до спілки…
Він ще раз попрощався з адвокатом і поспішив у магазин. Там знайшлося кілька невідкладних справ, які затримали його несподівано довго. В Лазенки він прибув аж о пів на другу.
Прохолода парку не тільки не заспокоїла його, э ще більше збудоражила. Він ішов так швидко, що часом думав: чи не привертав цим уваги прохожих? Тоді він уповільнював крок, відчуваючи, як груди його от-от розірвуться від нетерплячки.
— Мабуть, я вже їх не зустріну!.. — в розпачі повторював він.
Нарешті коло ставка, на тлі зелених клумб, він помітив попелясту накидку панни Ізабелли. Вона стояла на березі в товаристві графині й батька і кидала медяники лебедям, один з яких навіть вийшов із води на своїх бридких лапах
1 став коло ніг панни Ізабелли.
Першим помітив Вокульського пан Томаш.
— Оце так сюрприз! — вигукнув він. — Ви в цей час у Лазенках?..
Вокульський уклонився дамам і з радісним здивуванням помітив рум’янець на лицях панни Ізабелли.
— Я приходжу сюди, коли стомлююсь від роботи… тобто досить часто…
— Шануйте свої сили! — урочисто зауважив пан Томаш і насварився на нього пальцем. — A propos, — додав він півголосом. — Уявіть собі, баронеса Кшешовська за мій будинок уже хоче дати сімдесят тисяч карбованців… Я, напевне, візьму тисяч сто або й сто десять… Чудесна річ ці торги!..
— Я так рідко вас бачу, пане Вокульський, — втрутилась графиня, — що одразу звертаюся до вас в одній справі.
— Я до ваших послуг.
— Прошу вас, пане Вокульський! — казала графиня, з комічною покірливістю складаючи руки. — Пожертвуйте колоду ситцю для моїх сиріток… Бачите, як я навчилась жебрачити?
— Може, ви дозволите, графине, надіслати вам дві колоди?..
— Тільки в тому разі, коли друга колода буде — лляне полотно…
— Ой, тітусю, це вже занадто!.. — сміючись, перебила її панна Ізабелла. — Якщо ви не хочете остаточно розоритись, то втікайте відціля якнайшвидше, — звернулась вона до Вокульського. — Я заберу вас до оранжереї, а папа з тітусею нехай тут відпочинуть…
— Бельцю, а ти не боїшся? — озвалася тітка.
— Ви, тьотю, мабуть, не маєте сумніву, що в товаристві пана Вокульського зі мною нічого поганого не станеться…
Вокульському шугнула в голову кров, на губах графині промайнула ледве помітна усмішка.
Це була одна з тих хвилин, коли природа, стримавши свої могутні сили, немов припиняє свою споконвічну роботу, щоб яскравіше вирізнити щастя істот малих і смертних.
Вітер ледве подихав немов для того, щоб прохолодити пташок, які спали по гніздах, та допомогти летіти комахам на весільний бенкет. Листя на деревах ледве тріпотіло, немов порушувало його не повітря, а тихо сковзаюче сонячне проміння. Подекуди, в вологій гущавині, мінилися барвисті краплі роси, наче відблиски райдуги, що впала з неба.
Здавалося, все завмерло: сонце і дерева, снопи світла й тіні, лебеді на ставку, рої комарів над лебедями, навіть блискуча хвиля на синій поверхні води. Вокульському здалося, що в цю мить нестримний плин часу відділився від землі, залишивши по собі лише кілька білих смуг на небі, — і з цієї миті вже ніщо на землі не зміниться, а залишиться таким, як є, навіки. І що вони з панною Ізабеллою вічно ходитимуть по освітлених луках, під зеленими хмарами дерев, серед яких подекуди, як пара чорних брильянтів, поблискують цікаві очі птаха. Що в ньому ніколи не зникне відчуття незмірної тиші, f а в неї оцей замріяний погляд і яскравий рум’янець на лицях і що поперед них завжди, як оце й зараз, летітимуть і цілуватимуться в повітрі два білих метелики.
Вони вже були на півдорозі до оранжереї, коли панна Ізабелла, збентежена цією тишею в природі й між ними, заговорила:
— Правда, який чудовий день? В місті спека, а тут приємна прохолода. Я дуже люблю Лазенки о цій годині: людей мало, і кожен може знайти куточок собі до вподоби. Ви любите самотність?
— Я звик до неї.
— Ви ще не бачили Россі?.. — спитала вона, ще більш червоніючи. — Як, ви не бачили Россі? — повторила вона здивовано.
— Ще ні, але я… піду…
— Ми з тітусею були вже на двох спектаклях.
— Я ходитиму на всі.
— Ах, як це добре! Ви переконаєтесь, який це великий артист. Особливо гарно грає він Ромео, хоч він уже… й не першої молодості… Тітуся і я знаємо його особисто ще з Парижа… Дуже приємний чоловік, але насамперед геніальний трагік. В його грі справжній реалізм поєднується з найпоетичнішим ідеалізмом…