— Він, мабуть, справді великий артист, коли викликає у вас таке захоплення і симпатію.
— Ви не помилились. Я знаю, що не зроблю в житті нічого надзвичайного, але принаймні я вмію цінити незвичайних людей… На кожному полі діяльності… навіть на сцені. Але уявіть собі, Варшава не оцінила його належним чином…
— Чи це можливо? Він все ж таки чужоземець…
— А ви злоязикий, — усміхнулась вона. — Але я віднесу це зауваження на карб Варшави, а не Россі… Мені справді соромно за наше місто! Якби я була публікою (звичайно, публікою чоловічої статі), я закидала б його квітами, а руки у мене попухли б від оплесків… А тут оплески дуже ріденькі, а про квіти ніхто й не думає..: Ми ще справжні варвари…
— Оплески і квіти — це такі дрібниці, що на найближчому спектаклі Россі їх буде швидше забагато, аніж замало, — сказав Вокульський.
— Ви певні? — спитала вона, пильно дивлячись йому б вічі.
— Певний… Навіть гарантую, що так буде.
— Я буду дуже задоволена, якщо ваше пророцтво здійсниться. Може, вже повернемось до наших?..
— Кожен, хто робить вам приємність, заслуговує на найвищу пошану…
— Пробачте! — сміючись, перебила його панна Ізабелла. — Ви сказали комплімент самому собі…
Вони повернули від оранжереї назад.
— Уявляю собі здивування Россі, коли він почує овації, — знову заговорила панна Ізабелла. — Він уже ні на що тут не сподівався і, мабуть, шкодує, що приїхав у Варшаву. Артисти, всі без винятку, аж до найвизначніших, — це особливі люди: без слави і шани вони не можуть жити так само, як ми без їжі й повітря. Самопожертва, праця, нехай найплодотворніша, але скромна — це не для них. Вони неодмінно повинні висуватись на перший план, привертати до себе всі погляди, панувати над серцями тисяч. Россі сам каже, що волів би вмерти на рік раніш на сцені при переповненому й захопленому залі, аніж на рік пізніше в тісному колі небагатьох поклонників. Як це дивно!..
— Він має рацію, коли повен театр для нього — найвище щастя.
— Ви гадаєте, що є таке щастя, задля якого варто заплатити коротким життям? — спитала панна Ізабелла.
— І нещастя, яких варто уникати тим самим способом, — відповів Вокульський.
Панна Ізабелла замислилась, і далі вони йшли мовчки.
Тим часом, сидячи над ставком і годуючи лебедів, графиня говорила з паном Томашем:
— Ти помітив, що цей Вокульський наче цікавиться Веллою?..
— Не думаю…
— Навіть дуже, теперішні купці уміють будувати сміливі плани.
— Від проекту до його здійснення — величезна дистанція, — трохи роздратовано відказав пан Томаш. — А хоч би було й так, це мене зовсім не обходить. За думки пана Вокульського я не відповідаю, а за Бельцю я спокійний.
— Кінець кінцем я нічого проти цього не маю, — додала графиня. — Що б далі не сталося, я мирюся з волею божою, особливо, коли це на користь бідним… Мій притулок незабаром стане найпершим у місті, і тільки через те, що цьому панові подобається Бельця…
— Перестань… Он вони повертаються!.. — перебив її пан Томаш.
Справді, панна Ізабелла і Вокульський показалися в кінці алеї.
Пан Томаш уважно придивився і тільки тепер зауважив, що з них гарна пара: він на голову вищий, атлетичної будови, ступав твердо, по-військовому; вона трохи дрібніша, але стрункіша, посувалася поруч, немов пливла. Навіть білий циліндр і світле пальто Вокульського приємно гармоніювало з попелястою накидкою панни Ізабелли. «Нащо він носить цей білий циліндр?..» — з досадою подумав пай Томаш. І раптом йому прийшла до голови дивна думка: що цей скоробагатько Вокульський за право носити білий циліндр повинен платити йому принаймні п’ятдесят процентів на вкладений капітал. Але тут навіть сам пан Томаш знизав плечима.
— Ах, тьотю, як там гарно, в тих алеях! — вигукнула, підходячи, панна Ізабелла. — Ми з вами ніколи не буваємо в тім краю. А Лазенки тільки тоді приємні, коли ходиш швидко й далеко.
— В такому разі попроси пана Вокульського, щоб він частіше супроводив тебе, — відповіла графиня якимось особливо солодким тоном.
Вокульський уклонився, панна Ізабелла ледве помітно нахмурилась, а пан Томаш сказав:
— Чи не пора додому?
— Мабуть, пора, — відказала графиня. — Ви ще зостаєтесь, пане Вокульський?
— Зостаюсь. Ви дозволите провести вас до екіпажа?
— Просимо. Бельцю, візьми мене під руку.
Графиня з панною Ізабеллою пішли попереду, а за ними пан Томаш з Вокульським. Білий циліндр на Вокульському викликав у пана Томаша таке роздратовання й досаду, що він тільки з чемності змушував себе усміхатись. Нарешті, щоб чимось розважити Вокульського, він знову почав говорити про свій будинок, за який, після сплати боргів, сподівався одержати сорок або п’ятдесят тисяч карбованців чистого прибутку.