Ці цифри, в свою чергу, зіпсували настрій Вокульському; він вирішив, що понад тридцять тисяч уже нічого не може додати.
Але коли під’їхав екіпаж і пан Томаш, посадивши графиню й дочку і сівши сам, гукнув: «Рушай!», у Вокульського зникло неприємне почуття і знов прокинулась туга за панною Ізабеллою. «Так коротко!» — зітхнув він, дивлячись на пожежну зелену бочку, що поливала брук.
Він ще раз пішов до оранжереї, відшукуючи сліди черевичків панни Ізібелли на дрібному піску. Але там. уже щось змінилося. Вітер повіяв дужче, скаламутив у ставку воду, порозганяв метеликів і птахів, зате нагнав більше хмар, які все частіше притемняли світло сонця. «Як тут нудно!» — шепнув він і повернув до шосе.
Сівши в свій екіпаж і примруживши очі, він ні про що не думав, а тільки втішався легким похитуванням ресор. Йому здавалось, що він, наче птах, сидить на гілці, яку вітер гойдає вправо і вліво, вгору і вниз, потім раптом зареготав, згадавши, що це погойдування коштує йому тисячу карбованців на рік. «Дурний же я, дурний! — повторював він. — Чого я пнуся між люди, які або не розуміють моїх жертв, або сміються з моїх незграбних зусиль. Нащо мені оцей екіпаж?..
Хіба я не міг би їздити візником або отим деренчливим омнібусом з полотняними фіранками?..»
Спинившись перед своїм домом, він пригадав обіцянку, яку дав панні Ізабеллі про овації для Россі. «Звичайно, він матиме овації, та ще які!.. Завтра спектакль…»
Надвечір він послав слугу в магазин по Обермана. Сивий інкасатор прибіг негайно, з тривогою питаючи себе, чи не передумав, бува, Вокульський та чи не скаже йому повернути загублені гроші?..
Але Вокульський зустрів його дуже привітно і навіть запросив до свого кабінету, де вони з півгодини про щось говорили. Але про що?..
Питання, про що Вокульський міг говорити з Оберманом, дуже зацікавило слугу. Звичайно, про загублені гроші…
Дбайливий слуга по черзі прикладав до дірки в замку то вухо, то око, багато чув, багато бачив, але нічого не розумів. Він бачив, як Вокульський давав Оберманові велику пачку асигнацій по п’ять карбованців, і чув отакі дивні слова:
— У Великому театрі… на балконі й на гальорці… капельдинерові кошик квітів… букет через оркестр… «Що воно за чорт! Чи не почав наш старий уже й театральними квитками гендлювати?»
Почувши, що в кабінеті прощаються, слуга втік у передпокій, щоб перехопити там Обермана. Коли інкасатор вийшов, він спитав:
— Ну як, скінчилось діло з грішми?.. Дуже я тут багато роботи доклав, щоб умовити хазяїна появити до вас милость. Спочатку він усе відмовлявся, а потім каже: «Побачимо, зробимо, що можна буде!..» А тепер бачу, що ви добилися свого… Як там у хазяїна настрій?..
— Як звичайно, — відповів інкасатор.
— Але й наговорилися ви в ним. Мабуть, не тільки про гроші… Може, й про театр, бо хазяїн страшенно до того театру охочий…
Але Оберман непривітно глипнув на нього і вийшов. Слуга в першу мить аж рота роззявив від здивування, потім опам’ятався і погрозив кулаком.
— Почекай! — бурчав він. — Я тобі віддячу… Дивіться на нього, який великий пан… Украв чотириста карбованців і вже задається, не хоче з людиною говорити!..
Розділ вісімнадцятий
ЗДИВУВАННЯ, ПОБОЮВАННЯ ТА СПОСТЕРЕЖЕННЯ СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Для папа Ігиаца Жецького знову настав час тривог та здивувань.
Той самий Вокульський, який рік тому полетів у Болгарію, а кілька тижнів тому, як магнат, бавився скачками та дуелями, той самий Вокульський раптом виявив велике замилування до театру. Та нехай би хоч до польського, а то до італійського. Він, котрий ні слова не розумів, по-італійськи!
Ця нова манія дивувала і смутила не тільки пана Жецького.
Одного разу, наприклад, старий Шлангбаум півдня шукав Вокульського, певне, в якійсь важливій справі. З’явився він у магазин, — Вокульський тільки що пішов з магазину, сказавши надіслати Россі велику вазу саксонського фарфору. Побіг на квартиру — Вокульський тільки що поїхав до Барде по квіти. Старий Шлангбаум, щоб догнати його, мусив узяти візника, хоч і кривився. Але візник зажадав сорок грошів, і поки вони сторгувались за злотий і вісім грошів та доїхали до Барде, Вокульського там уже не було.