Коли на вулиці його обвіяло свіже повітря, він сперся на газовий стовп і запитав сам себе:
— Хай тобі чорт, невже я п’яний? Ще б пак! Аж сім кухлів…
Він рушив додому, намагаючись іти якнайпряміше, але й перше в житті впевнився, що варшавські тротуари дужо нерівні: через кожен десяток кроків йому доводилось звертати то під стіни, то в бік бруку. Потім (щоб переконати самого себе, що його розумові здібності залишились в цілковитому порядку) він почав рахувати зірки на небі.
— Раз… два… три… сім… сім… А що таке сім? Ага, сім кухлів пива… Невже й справді я їх випив? Нащо Стах послав мене в театр?..
Додому він потрапив щасливо й одразу знайшов дзвінок.
Проте, подзвонивши двірникові аж сім разів, відчув, що мусить прихилитись до стіни, і силкувався полічити (без ніякої потреби, просто так), через скільки хвилин двірник йому відчинить? Для цього він дістав годинника з секундною стрілкою і побачив, що вже пів на другу.
— От чортів двірник! — бурчав він. — Мені о шостій ранку вставати, а він до иів на другу тримає мене на вулиці…
На щастя, двірник одразу відчинив хвіртку, і пан Ігнац певним кроком, навіть дуясе певним, можна сказати — надзвичайно певним, пройшов через усе підворіття, відчуваючи, що циліндр його трохи з’їхав набакир, але тільки трошечки. Потім, без ніякого клопоту знайшовши свої двері, він кілька разів даремно намагався встромити ключа в замкову дірку. Він виразно відчував під пальцями дірку, з усієї сили стискав ключа, але потрапити не міг.
— Невже я й справді?..
Саме в цю мить двері відчинились, і одноокий пудель Ір, не встаючи з підстілки, кілька разів гавкнув:
— Так!.. Так!..
— Замовчи ти, чортова свиня! — буркнув пан Ігнац і, це світячи світла, роздягнувся й ліг.
Його мучили жахливі сни. Снилось йому, а може, ввижалося, що він і досі в театрі, бачить Вокульського з широко розплющеними очима, втупленими в одну ложу. В тій ложі сидять графиня, пай Ленцький і панна Ізабелла.
Жецькому здається, що Вокульський дивиться на панну Ізабеллу.
— Неймовірно! — прошепотів він. — Не такий же дурний мій Стах!..
Тим часом (все це уві сні) панна Ізабелла встала з крісла і вийшла з ложі, а Вокульський за нею, не зводячи з неї очей, як загіпнотизований. Панна Ізабелла вийшла з театру і легким кроком вибігла на вежу ратуші, а Вокульський — за нею, так само не спускаючи з неї очей. Потім панна Ізабелла, підскочивши, як птиця, перелетіла з ратушної вежі на дах театру, а Вокульський хотів летіти за нею, але зірвався з десятиповерхової висоти на землю.
— Єзус! Марія!.. — застогнав Жецький, зриваючись з ліжка.
— Так! Так! — озвався крізь сон Ір.
— Ну, видно, я таки зовсім п’яний, — пробурмотів пан Ігнац, лягаючи знову й нетерпляче натягаючи ковдру на своє тремтяче тіло.
Кілька хвилин він лежав з розплющеними очима, і йому знов привиділось, ніби він у театрі: якраз скінчилась третя дія, і фабрикант Піфке мав піднести Россі альбом з краєвидами Варшави та її красунями. Пан Ігнац напружує зір (адже Піфке заступає його) і з жахом бачить, що безсовісний Піфке замість коштовного альбома подає італійцеві якийсь пакунок, завинутий у папір і недбало обв’язаний шпагатом.
Далі пан Ігнац бачить ще гірші речі. Італієць іронічно усміхається, розв’язує шпагат, розгортає папір і перед панною Ізабеллою, перед графинею, перед Вокульським, перед тисячами інших глядачів показує… жовті нанкові штани з манжетом спереду і з штрипками знизу, ті самі штани, що їх пан Ігнац носив в часи славетної севастопольської кампанії.
До всього цього скандалу падлюка Піфке ще й кричить: «Ось це подарунок панів: Станіслава Вокульського, купця та Ігнаца Жецького, його управителя!» Вся публіка в театрі вибухає реготом; всі очі і всі вказівні пальці повертаються до восьмого ряду, а в тому ряду — до стільця, на якому сидить пан Ігнац. Нещасний хоче запротестувати, але не може одвести голосу, а на додаток до всього лихого — провалюється в якусь безодню. Він западається в незмірний, бездонний океан небуття, де має перебувати вік вічний, так і не пояснивши глядачам, що нанкові штани з манжетом і штрипками підступно викрадені з колекції його особистих пам’ятних речей.
Після цієї кошмарної ночі пап Жецький прокинувся аж у три чверті на сьому. Дивлячись на годинник, він не хотів вірити власним очам, проте повірити довелося. Повірив навіть у те, що вчора був трохи напідпитку, про що, власне, яскраво свідчив біль голови та млявість в усьому тілі.
Проте всі ці хворобливі явища хвилювали пана Ігнаца менше, аніж один страшний симптом: йому не хотілося йти в магазин!.. Навіть гірше — він відчував не тільки нехіть до роботи, а цілковитий брак амбіції; замість соромитись свого занепаду та боротися з перобськими інстинктами, він, Жецький, намагався віднайти будь-який привід, аби якнайдовше залишитися в кімнаті.