Від першої до третьої ми були з ним у Вокульського, а після третьої я забіг на хвилину до матері й на хвилинку до пані Ставської… Розкішна жінка, правда?
— Ставська?.. Ставська?.. — пригадував пан Ігнац, тручи лоба.
— Та ви ж її знаєте. Ота красуня з донькою… Що ото так вам подобалась.
— Ага, та!.. Знаю… Не то що подобалась, — зітхнув Жецький, — я тільки думав, що з неї була б добра дружина для Стаха.
— Отаке скажете! — зареготав Мрачевський. — Та у неї ж є чоловік…
— Чоловік…
— Звичайно. І прізвище всім відоме. Чотири роки тому бідолаха втік за кордон, бо його обвинуватили в убивстві якоїсь…
— Ага, пам’ятаю!.. То це він? Чого ж він не повернувся? Адже виявилось, що він не винен?..
— Звісно, що не винен, — підхопив Мрачевський. — Але відтоді, як він гайнув в Америку, і по сьогоднішній день про нього ні чутки, ні звістки. Мабуть, неборака, десь врізав дуба, а жінка зосталася ні дівкою, ні вдовою… Жахлива доля! Утримувати сім’ю вишиванням, грою на роялі та уроками англійської мови… працювати цілий день, як віл, та ще й не мати чоловіка… Бідні ці жінки! Ми б з вами, пане Ігнаце, так довго не витримали цнотливого життя, еге ж?.. Ну, старий з глузду з’їхав.
— Хто з глузду з’їхав?
— Та хто ж, як не Вокульський! — відповів Мрачевський. — Сузін їде в Париж і хоче неодмінно взяти з собою Вокульсьйого, бо має там купувати величезні партії якихось товарів. І нашому старому це не коштувало б ні копійки, а жив би він, як князь, бо Сузін чим далі від жінки, тим ширше розпускає кишеню… Ех! Та ще й заробив би тисяч з десять.
— Стах… тобто наш хазяїн заробив би тисяч з десять? — спитав Жецький.
— Та він же. Але що ж ти зробиш, коли він так одурів…
— Ну, ну, пане Мрачевський! — суворо остеріг його пан Ігнац.
— Слово честі, одурів. Бо я ж знаю, що він однак через якийсь тиждень поїде на виставку в Париж…
— Так.
— То чого ж йому не їхати з Сузіним, нічого не тративши, та ще й заробити?.. Цілих дві години благав його Сузін: «Їдь зі мною, Станіславе Петровичу», просив, кланявся, а Вокульському хоч би що: ні та й ні! Каже, що у нього тут є якісь справи…
— Ну, є…
— Авжеж, є, — перекривив його Мрачевський. — Найперша справа для нього — не сердити Сузіна, який допоміг йому нажити капітал, а тепер дає величезний кредит і не раз казав мені, що не заспокоїться доти, поки Станіслав Петрович не наживе хоч мільйон карбованців… І такому другові відмовити в такій дрібній послузі, яка, зрештою, ще й добре оплачується! — обурювався Мрачевський.
Пан Ігнац хотів був щось сказати, але вмить опам’ятався. Він мало не пробовкався, що Вокульський купує у Ленцького будинок і підносить дорогі презенти Россі.
До конторки підійшли Клейн і Лісецький. Побачивши, що вони не зайняті, Мрачевський почав говорити з ними, а пан Ігнац знову залишився сам над своєю книгою. «Нещастя! — думав він. — Чому Стах не хоче їхати в Париж, та ще й підбурює сам проти себе Сузіна? Який злий дух злигав його з тими Ленцькими?.. Невже?.. Але ж не настільки він дурний, щоб… А взагалі, шкода цієї подорожі й десяти тисяч карбованців… Боже мій! Як змінюються люди!..»
Він схилив голову і, водячи пальцем згори вниз або знизу вгору, далі підсумовував колонки цифр, довгі, як Новий Світ і Краківське Передмістя. Він підсумовував безпомилково, навіть стиха мурчав, і в той же час думав про те, що його Стах якимось фатальним чином скочується по похилій площині. «Дуже шкода, — шепотів йому якийсь голос з самої глибини душі. — Дуже шкода!.. Стах вклепався в велику авантюру… І, напевне, в політичну авантюру, бо такий чоловік, як він, не дурітиме через жінку, хоч би то була навіть сама панна… Ах, чорт! Помилився… Він одмовляється, гордує десятьма тисячами карбованців, він, хто вісім років тому мусив позичати у мене по десять карбованців щомісяця, аби якось дожити до плати… А тепер кидає в болото десять тисяч карбованців, вгачує в будинок дев’яносто тисяч, робить акторам презенти по півсотні карбованців… їй же богу, нічогісінько не розумію! І це нібито позитивіст, людина, яка реально мислить. Мене називають старим романтиком, проте я таких дурниць не робив би… А втім, якщо він заліз у політику…»
Так собі думав та передумував пан Жецький аж до закриття магазину, Його трохи боліла голова, тому він вийшов погуляти на Новий З’їзд, потім повернувся й зарання ліг спати. «Завтра, — сказав він собі, — я остаточно довідаюсь, у чому річ. Якщо Шлангбаум купить будинок Ленцького й дасть за нього дев’яносто тисяч, то це означатиме, що він справді підставна особа, а Стах остаточно здурів. А може, Стах і не купує того будинку, може, це тільки балачки?..»