— Просіть, — сказав Вокульський, квапливо одягаючи жилет і сюртук.
Жецький устав з стільця, сумно покивав головою і вийшов. «Думав я, що діло погане, — пробурчав він уже в сінях, — але не сподівався, що настільки погане…»
Вокульський ледве встиг сяк-так причепуритись, як увійшов пан Ленцький, а за ним швейцар магазину. Очі у пана Томаша налились кров’ю, а на лицях виступили сипі плями. Він упав в крісло й, відкинувши голову на спинку, важко дихав. Заклопотаний швейцар стояв у дверях, перебираючи пальцями гудзики на своїй лівреї, і ждав наказів.
— Пробачте, пане Станіславе… я попрошу води з лимоном… — прошепотів пан Томаш.
— Сельтерської води, лимона й цукру… Бігом! — гукнув Вокульський до швейцара.
Швейцар вийшов, чіпляючись своїми величезними гудзиками за двері.
— Це байдуже, — промовив пан Томаш, — коротка шия, спека і роздратовання… Хвилинку відпочину…
Стурбований Вокульський зняв з нього галстук і розстебнув сорочку. Потім змочив рушника одеколоном, який знайшов на столі у Жецького, і з синівською дбайливістю витер хворому потилицю, обличчя й голову.
Пан Томаш потиснув йому руку.
— Спасибі… Мені вже легше..:— потім стиха додав: — Ви мені подобаєтесь у ролі сестри-жалібниці. Бельця не зуміла б так ніжно… Але вона створена для того,‘щоб услуговували їй…
Швейцар приніс воду в сифоні й лимон. Вокульський приготував лимонад і напоїв пана Томаша, якому поступово легшало, а червоні плями почали сходити з його обличчя.
— Піди до мене додому і скажи кучерові, щоб запріг коні та приїхав до магазину, — наказав Вокульський швейцарові.
— Ви дуже милий… дуже милий… — казав пан Томаш, міцно стискаючи йому руку і вдячно поглядаючи иа нього червоними очима. — Я не звик до такого піклування, бо Бельця цього не вміє.
Невміння панни Ізабелли доглядати хворих якось неприємно вразило Вокульського. Але тільки на хвилину.
Помалу пан Томаш зовсім очуняв. Рясний піт виступив йому на лобі, голос зміцнів, лише сітка червоних жилок на очах свідчила про недавній припадок. Він навіть пройшовся по кімнаті, потягнувся й заговорив:
— Ах, ви не уявляєте собі, пане Станіславе, як я сьогодні розхвилювався. Чи повірите? Мій будинок продано за дев’яносто тисяч…
Вокульский здригнувся.
— Я був певний, — казав далі пан Ленцький, — що візьму за нього хоч свої сто десять тисяч… Я чув, як у залі сказали, що він вартий ста двадцяти тисяч. Але що ж, його вирішив купити жид, підлий лихвар, отой Шлангбаум. Він порозумівся з конкурентами, а хто його знає, чи й не з моїм адвокатом, — і от я втратив двадцять або й тридцять тисяч…
Тепер Вокульский схожий був на апоплектика, але мовчав.
— А я розраховував, — правив далі Ленцький, — що з цих п’ятдесяти тисяч ви даватимете мені десять тисяч карбованців процентів щорічно. На утримання дому я витрачаю шість-вісім тисяч на рік, а на решту ми могли б з Бельцею їздити за кордон. Я навіть обіцяв їй, що через тиждень поїдемо в Париж… От тобі й поїхали!.. Шість тисяч карбованців ледве вистачить на злиденне існування, а про подорожі нічого й думати… Паскудний жид!.. Паскудне суспільство, котре так залежить від лихварів, що навіть не може боротися проти них на торгах… А що мені найбільше допікає, скажу вам, то це те, що за тим мерзенним Шлангбаумом, може, криється якийсь християнин, навіть аристократ…
Голос його знов почав глухнути, на обличчі знов почали виступати синюваті плями. Він сів і напився води.
— Підлі!.. Підлі!.. — шепотів він.
— Заспокойтесь, прошу вас, — сказав Вокульський. — Скільки ви дасте мені готівкою?
— Я просив адвоката нашого князя (бо мій адвокат — негідник) одержати належну мені суму і вручити її вам, пане Станіславе… Разом тридцять тисяч. А оскільки ви обіцяли мені по двадцять процентів річних, значить, матиму шість тисяч карбованців на рік на всі видатки. Бідність… злидні!..
— Ваш капітал я можу вмістити в вигідніше діло, — сказав Вокульський, — так що ви матимете на рік десять тисяч…
— Що ви кажете?..
— Так. Мені трапився щасливий випадок…
Пан Томаш зірвався з крісла.
— Спасителю… Добродійнику!.. — промовив він розчулено. — Ви — найблагородніший з людей… Але, — додав він, розводячи руками, — чи не втратите ви самі на цьому?
— Я? Та ж я купець.
— Купець! Балакайте!.. — вигукнув пан Томаш. — Завдяки вам я переконався, що в наш час слово «купець» є синонімом великодушності, делікатності, героїзму… Ви — благородний!..