Выбрать главу

Панна Ізабелла перейшла на англійську.

— Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше?

— Це не від мене залежить, — також по-англійськи відповів Старський, — А хто такий оцей добродій? — спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського.

— Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить?

— Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, — з усмішкою відповів молодик. — Це залежить від щедрості моєї бабусі…

— Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу.

— Мандрівники не говорять компліментів, бо з досвіду знають, що компліменти під будь-якою географічною широтою тільки дискредитують мужчину в очах жінки.

— Це відкриття ви зробили в Китаї?

— В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі.

— І хочете застосовувати цей принцип у Польщі?

— Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж?

— Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження.

— З мого боку це була б тільки справедлива помста.

— Ага! Значить, війна!..

— Сплата давніх боргів часто приводить до згоди.

Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили.

— Сплата, але не помста, — заперечила панна Ізабелла.

— Не помста, а нагадування про те, що я — ваш давній кредитор, кузино.

— Виходить, що ці давні борги повинна платити я? — засміялася вона. — Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу!

— Я волів би не марнувати його й на селі, — сказав Старський, значливо глянувши їй в очі.

— Це залежатиме від способу помсти, — відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла.

— Вельможний пан просить пана, — сказав Миколай, з’являючись у дверях.

Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою.

— Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? — спитав Старський.

— О ні, — відповіла панна Ізабелла.

— Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві.

— От він і залишив його, — недбало докінчила панна Ізабелла.

— Принеси мені з вітальні капелюха, — сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті.

Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша.

В передпокої він почув, як Вокульський, стиснувши голову обома руками, прошепотів: «Господи милосердний!..». Коли він увійшов в кімнату пана Томаша, лікарів там уже не було.

— Уявіть собі, який фатальний збіг обставин! — вигукнув пан Ленцький. — Лікарі заборонили мені їхати в Париж і під загрозою смерті наказали вирушати на село. Слово честі, я просто не знаю, куди подітися від спеки. Але вона, видно, впливає і на вас, бо ви змінились на обличчі.

Страшенно душна квартира, правда ж?

— Правда. Дозвольте віддати вам гроші, — сказав Вокульський, виймаючи з кишені грубу пачку.

— Ага… будь ласка.

— Тут п’ять тисяч карбованців, це проценти до половини січня. Перелічіть, будь ласка. А ось розписка.

Пан Ленцький кілька разів перелічив пачку нових асигнацій по сто карбованців і підписав розписку. Одіклавши ручку, він сказав:

— Ну, це одна справа… А тепер щодо боргів…

— Сума дві-три тисячі, яку ви винні євреям, сьогодні буде сплачена…

— Але прошу вас, пане Станіславе, я не хочу даром.

Ви, будь ласка, якнайретельніше відраховуйте собі проценти.

— Від ста двадцяти до ста вісімдесяти карбованців на рік.

— Так-так, — підтвердив пан Томаш. — Але якщо… якщо мені потрібна буде ще якась сума… то до кого мені у вас звернутися?

— Другу половину процентів ви одержите в половині січня, — відповів Вокульський.

— Це я знаю. Але бачите, пане Станіславе, якби мені раптом потрібна стала якась частина мого капіталу… Не даром, звичайно… Я охоче платитиму проценти…

— Шість, — підказав Вокульський.

— Ага, шість… або сім.

— Ні, пане. Ваш капітал приносить тридцять три проценти річних, отже, його не можна позичати за сім процентів.

— Гаразд. В такому разі не позбавляйте себе мого капіталу. Але… розумієте… раптом мені стане потрібно…

— Ви можете забрати свій капітал навіть у січні майбутнього року.

— Боже борони! Я його не заберу й через десять років!

— Але я взяв ваш капітал тільки на рік.

— Як так? Чому? — здивувався пан Томаш, все ширше відкриваючи очі.

— Бо я не знаю, що буде через рік. Не щороку трапляються винятково вигідні справи.