Пан Томаш був неприємно вражений. Помовчавши з хвилину, він знову заговорив:
— A propos, що це за чутки ходять по місту, нібито ви, пане Вокульський, купили мій будинок?..
— Так, пане, я купив ваш будинок. Але через півроку можу його відпродати назад на вигідних для вас умовах.
Пан Ленцький відчув, що барва заливає йому обличчя.
Проте, не бажаючи визнати себе переможеним, запитав великопанським тоном:
— І скільки б ви хотіли відступного, пане Вокульський?
— Ніскільки. Віддам його вам за дев’яносто тисяч або навіть… дешевше.
Пан Томаш відсахнувся, розвів руками, впав на своє крісло, і по його обличчю знову покотилися сльози.
— Пане Станіславе, — казав він, — легенько схлипуючи, — я бачу, що гроші… можуть зіпсувати найкращі стосунки… Хіба я в претензії на вас за те, що ви купили будинок? Хіба я вам дорікаю?.. Бо ви говорите зі мною так, ніби образились…
— Пробачте, — перебив його Вокульський. — Але я справді трохи роздратований… мабуть, від спеки…
— О, напевне так! — вигукнув пан Томаш, встаючи л крісла і стискаючи Вокульському руку. — Отже… пробачимо один одному неприємні слова… Я на вас не серджуся, бо по собі знаю, як впливає спека…
Вокульський попрощався з ним і пішов у вітальню.
Старського там уже не було, панна Ізабелла сиділа сама.
Побачивши його, вона встала, обличчя її тепер було привітніше.
— Ви вже йдете?
— Так, і зайшов попрощатися з вами.
— А ви не забудете про Россі? — спитала вона, ледве помітно усміхаючись.
— О ні. Я попрошу, щоб йому передали вінок.
— А самі ви його не вручите? Чому?
— Сьогодні вночі я виїжджаю в Париж, — відповів Вокульський і, вклонившись, вийшов.
Панна Ізабелла з хвилину стояла здивована, потім швидко пішла до батька.
— Що це означає, папа? Вокульський дуже холодно попрощався зі мною і сказав, що сьогодні вночі їде в Париж.
— Що? Що? Що?.. — закричав пан Томаш, хапаючись обома руками за голову. — Він, напевне, образився.
— Мабуть, справді… Я сказала йому про купівлю нашого дому.
— Господи милостивий!.. Що ти наробила?.. Ну, все пропало! Тепер я розумію… Звичайно, він образився… Але, — додав він, трохи помовчавши, — хто ж знав, що він такий уразливий? Звичайнісінький же купець!..
Розділ двадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Таки поїхав!.. Пан Станіслав Вокульський, великий організатор торговельно-транспортної спілки, великий начальник фірми з чотиримільйонним річним оборотом, взяв та й поїхав у Париж, немов поштар на сусідню вулицю…
Лише напередодні він казав (мені самому), що не знає, коли поїде, а другого дня — трах-бах — і вже його нема.
Смачненько пообідав у ясновельможних панів Ленцьких, напився кави, поколупав в зубах — і гайда! Ще б пак!
Адже пан Вокульський не якийсь там продавець, щоб просити у хазяїна відпустку раз на кілька років. Пан Вокульський — капіталіст, у нього шістдесят тисяч карбованців на рік прибутку, він живе запанібрата з графами та князями, стріляється з баронами і виїжджає, коли й куди хоче.
А ви, наймані службовці, клопочіться про торгівлю, за це ж ви одержуєте плату й дивіденди.
І це такий купець?.. Ні, це блазенство, а не купецтво!
Ну, можна поїхати навіть у Париж, навіть з дурного розуму, але не в такий час. Тут, брат ти мій, берлінський конгрес наробив шелесту, там Англія гострить зуби на Кіпр, Австрія на Боснію… А Італія кричить на пупа: «Дайте нам Трієст, бо погано буде!» В Боснії, брат ти мій, кров уже річкою ллється, і восени небезпремінно почнеться війна (хоч би з жнивами впоратись!), а він тим часом гайнув у Париж!
Так?! Але чого він так раптово виїхав у Париж? На виставку?.. А на біса йому та виставка! А може, в тій справі, яку мав зробити з Сузіним? Цікаво б мені знати, на яких це таких справах заробляють по п’ятдесят тисяч — отак собі, раз-два? Вони мені забивають баки якимись новими машинами: чи то нафтовими, чи залізничними, чи для цукрових заводів… А чи не їдете ви, лебедики, не за тими надзвичайними машинами, а за звичайнісінькими гарматами?..
Бо Франція от-от візьметься за барки з Німеччиною… Малий Неполеончик нібито сидить в Англії, але ж із Лондона до Парижа ближче, ніж з Варшави до Замостя!
Гей, пане Ігнаце! Не поспішай судити пана В. (в таких випадках краще не називати прізвища повністю), не ганьби його, бо можеш насмішити людей, опинитися в дурнях!
Тут, брат ти мій, діло не просте! І оцей пан Ленцький, який колись бував у Наполеона III, і оцей нібито актор Россі, італієць… (а Італії зараз же віддай Трієст), і оцей обід у Ленцьких перед самим від’їздом, і купівля будинку…