Выбрать главу

Тут нарешті увійшов той ледар лакей, узяв Стахового чемодана й повідомив, що коні вже стоять перед домом. Ми сіли в екіпаж, але за цілу дорогу до вокзалу не перемовились жодним словом. Він дивився на зірки й посвистував крізь зуби, а мені здавалось, що я їду на похорон.

На Віденському вокзалі нас зустрів доктор Шуман.

— Ти їдеш в Париж? — спитав він Стаха.

— А ти відкіля знаєш?

— О, я все знаю. Навіть те, що цим самим поїздом їде пан Старський.

Стах здригнувся.

— Що воно за людина? — спитав він доктора.

— Гульвіса, банкрут… як, зрештою, всі вони, — відповів Шуман. — Ну, й екс-конкурент…

— Це мені байдуже.

Шуман нічого не відповів, тільки спідлоба глянув на Стаха.

Залунали дзвінки і свистки. Пасажири товпились у вагони. Стах попрощався з нами за руку.

— Коли повернешся? — спитав його доктор.

— Хотів би… ніколи, — відповів Стах і зайшов у порожнє купе першого класу.

Поїзд рушив. Доктор задумливо дивився на даленіючі вогні поїзда, а я… мало не розплакався.

Чергові почали замикати вхід на перон, а я умовив доктора пройтися по Єрусалимських Алеях. Ніч була тепла, небо чисте; не пам’ятаю, щоб я коли-небудь бачив більше зірок. А оскільки Стах казав мені, що в Болгарії часто дивився на зірки, то я тепер вирішив (бувають такі кумедні забаганки) також щовечора поглядати на зірки. (А може, й справді на котромусь із цих миготливих світил зустрінуться наші погляди чи думки, і Стах не буде таким самотнім, як був тоді?)

Раптом (навіть не знаю чому) у мене виникла підозра, що несподіваний від’їзд Стаха має зв’язок з політикою.

Я вирішив запитати Шумана, а щоб він про це не догадався, я почав манівцями:

— Чогось мені здається, що Вокульський… ніби теє… трохи закоханий?!

Доктор спинився серед тротуару й, сівши на свою палицю та відкинувшись назад, так зареготав, що прохожі, на щастя, нечисленні, стали оглядатися.

— Ха-ха-ха! Це ви аж сьогодні зробили таке неймовірне відкриття?! Ха-ха! Ну й дотепний старий!

Це був дурний жарт, проте я на нього відповів:

— Зробити це відкриття легко було навіть людям… не таким вправним, як я (здається, я його таки підчепив).

Але я, пане Шумане, люблю бути обережним у своїх припущеннях. До того ж я не думав, що від такої простої штуки, як любов, чоловік може викидати отакі коники.

— Помиляєтесь, старий, — відповів доктор, махаючи рукою. — Любов є звичайна, природна річ, а може, навіть заповідана людям від бога. Але ваша дурна цивілізація, що грунтується на римських поглядах, давно вже померлих і похованих, на інтересах папства, на трубадурах, аскетизмі, кастовості та інших таких нісенітницях, з природного почуття зробила знаєте що?.. Зробила нервову хворобу!..

Ваша так звана любов рицарсько-церковно-романтична, насправді — огидна торгівля, що грунтується на обмані, який цілком справедливо карається каторгою під назвою шлюбу. Але горе тим, котрі на цей ярмарок приносять свої серця! Скільки ця любов поглинає часу, праці, здібностей, навіть і життів! Я це добре знаю, — казав він далі, важко дихаючи від гніву. — Правда, я єврей і залишусь ним до смерті, але виховався серед вас і навіть заручився з християнкою… Ну, і нам так старанно допомагали здійснити наші плани, так опікувалися нами в ім’я релігії й моралі, традицій і ще хтозна-чого, що вона померла, а я намагався отруїтись. Я, такий розумний, такий лисий!

Він знову спинився на тротуарі.

— Вірте мені, пане Ігнаце, — казав він захриплим голосом, — що навіть серед звірів не знайдеться таких підлих тварюк, як людина. В усій природі самець парується з тією самицею, яка йому до вподоби і якій він подобається. Через те серед тварин нема ідіотів. А в нас! Я єврей, мені не можна любити християнки. Він купець, значить, не мав права на графівну. А якщо ти не маєш грошей, то взагалі не маєш права ні на яку жінку. Підла ваша цивілізація! Я готовий загинути хоч зараз, але під її руїнами…

Ми йшли в напрямку застави. Раптом зірвався вологий вітер і дув нам просто в обличчя; на заході на небі з’явилися хмари й заступили зірки. Ліхтарів було все менше.

Коли-не-коли в Алеї гуркотів віз, обсипаючи нас невидимим пилом; запізнілі прохожі поспішали додому. «Буде дощ… Стах уже коло Гродиська…» — думав я.

Доктор насунув капелюха на лоб і мовчки йшов похмурий і сердитий. Мені було що далі, то сумніше, може, через те, що темрява все згущувалась. Я нікому цього не сказав би, але не раз мені самому спадає на думку, що Стах… справді вже не дбає про політику, бо остаточно заплутався в спідниці тієї панни. Я, здається, навіть натякнув йому про це позавчора, але його відповідь не зменшила моїх підозрінь.