Стах був уже, напевне, коло Рогова. Чи він догадувався, що ми тільки про нього й говорили? І що він, бідолашний, відчував, коли одна буря бушувала над його головою, а друга, може, ще гірша, в серці?
Оце так злива! Оце так громова канонада!.. Ір скрутився в клубок і крізь сон тихо гарчить при кожному ударі, а я лягаю спати і вкриваюся лише простирадлом. Гаряча ніч! Господи, спаси й помилуй тих, хто такої ночі втікає від свого нещастя в чужі краї!
Часом буває досить якоїсь дрібниці, щоб давні, як людські гріхи, речі показалися нам в зовсім інакшому світлі.
Я, наприклад, знаю Старе Місто змалку, і завжди мені здавалось, що воно тісне і брудне. Аж коли мені показали як визначну пам’ятку малюнок одного староміського будинку (і то в «Ілюстрованому тижневику», та ще й з описом!), я тоді зрозумів, що Старе Місто — гарне. З того часу я ходжу туди щотижня і не тільки відкриваю нові й нові особливості, а й дивуюсь, як я не помічав їх раніш.
Так само і з Вокульським. Я його знаю вже років з двадцять і весь час думав, що він природжений політик. Голову на колоду поклав би, що Стах нічим, крім політики, не займається. Аж дуель з бароном та овації на честь Россі викликали в мені підозріння, що він може закохатись. А тепер я вже не маю ніякого сумніву, особливо після розмови з Шуманом.
Але це дрібниця, бо й політик може бути закоханим.
Наприклад, Наполеон І закохувався дай боже скільки, а проте потрясав Європою. Наполеон III також мав немало коханок, а є чутка, що й син іде його стежкою і вже знайшов собі якусь англійку.
Отож коли потяг до жінок не компрометує Бонапартів, то чого б він міг принижувати гідність Вокульського?..
Саме коли я про це думав, стався незначний випадок, який нагадав мені давноминулі часи і показав Стаха в іншому світлі. Ні, не політик він, а щось зовсім інше, але що саме, не можу як слід збагнути.
Інколи мені здається, що він людина — скривджена суспільством. Але про це помовчімо… Суспільство нікого не кривдить. Якби люди перестали в це вірити, то в них з’явилися б хтозна-які претензії!.. Може, навіть піхто вже й не займався б політикою, а зводили б рахунки з своїми ближніми. Отож краще не торкатися цього питання. (Як багато я балакаю на старість, та все не про те, про що хотів сказати).
Значить, сиджу я одного вечора та п’ю собі чай (а Ір таки чогось нездужає), коли відчиняються двері і хтось заходить. Дивлюсь — якийсь гладкий чоловік, обличчя палите, ніс червоний, чуб сивий. Нюхнув — у кімнаті запахло чи то видом, чи пліснявою. «Цей добродій, — думаю собі, — або небіжчик, або винороб, бо ні від кого іншого таким духом не тхне».
— Що за чорт!.. — дивується гість. — Невже ти так загордів, що й людей не впізнаєш!
Я протер очі. Та це ж Махальський власного особою, колишній винороб Гопфера! Колись ми з ним були в Угорщині, потім тут, у Варшаві, але не бачились уже п’ятнадцять років, бо він живе в Галичині і працює там виноробом.
Звичайно, ми обнялися, як брати, і тричі поцілувались.
— Коли ти приїхав? — питаю його.
— Сьогодні вранці, — каже він.
— А де ж ти досі був?
— Зупинився в заїзді «Деканці», але так мені там стало нудно, що я зараз же пішов до Лесіша, в його винний погріб… Ото, братику, погріб!.. Жити й не вмирати!..
— Що ж ти там робив?
— Трохи помагав старому, а взагалі сидів… Що я, дурний ходити по місту, коли є такий погріб!
Оце справжній винороб старого гарту! Не теперішньому жевжикові рівня, який краще побіжить увечері на танці замість посидіти в погребі. Та він навіть у погріб приходить в лакованих черевиках… Гине Польща з такими нікчемними продавцями…
Розбалакались про се, про те та й просиділи до першої години ночі. Махальський переночував у мене, а о шостій ранку знову зібрався до Лесіша.
— Що робитимеш після обіду? — питаю.
— Після обіду піду в погріб до Фукера, а ночувати повернусь до тебе.
У Варшаві він був з тиждень. Ночував у мене, а дні просиджував у винних погребах.
— Я повішався б, — казав він, — якби мені цілий тиждень довелося швендяти вашими вулицями. Тиснява, спека, курява!.. Тільки свині можуть жити так, як ви, а не люди.
Мені здається, що він перебільшував. Бо хоч я теж вважаю, що краще сидіти в магазині, аніж ходити по Краківському Передмістю, але ж магазин — не погріб. Чудний він став на своєму виноробстві.
Звичайно, що говорили ми весь час з Махальським про давні часи та про Стаха. Таким чином перед моїми очима постала історія його молодих літ, немов я бачив її вчора.