— Я кажу «колега» тому, що ми, бувши за кордоном, бачили однаково цікаві речі.
— Шановний пан був за кордоном? Ви ж подумайте! — озвалася стара дама.
— В 1849 році і трохи пізніше, — пояснив я.
— А ви не зустрічалися там з Людвіком Ставським?
— Але ж, пані добродійко! — вигукнув Вірський, сміючись і кланяючись. — Пан Жецький був за кордоном тридцять років тому, а ваш зять лише чотири роки як виїхав.
Дама махнула рукою, немов одігнала муху.
— Ай справді, — сказала вона. — Що це я плету… Але я все думаю про Людвічка… Прошу сідати, панове.
Ми сіли, причому екс-дідич знов уклонився поважній дамі, а вона йому.
Аж тепер я помітив, що сіра сукня цієї дами в багатьох місцях заштопана, і дивний сум огорнув мене: ці двоє людей — в поплямованому сюртуку і заштопаній сукні — поводились з князівськими манерами. По них уже пройшов плуг часу, який все згладжує і вирівнює.
— Ви, добродію, мабуть, не знаєте про наше горе, — звернулася шановна дама до мене. — Мій зять чотири роки тому потерпів в одній дуже неприємній справі, і зовсім безневинно. Тут у Варшаві була вбита якась страшна лихварка… О господи… нема про що й говорити. Хтось із друзів попередив його, що на нього падає підозра… Хоч він нічогісінько не завинив… пане…
— Жецький, — підказав екс-дідич.
— …зовсім нічого не завинив, пане Жецький. Ну, і він, нещасний… утік за кордон. Минулого року знайшовся справжній убивця, Людвіка оголосили невинним, але що ж з того, коли він уже два роки як не пише.
Вона нахилилася до мене і прошепотіла:
— Геленка, дочка моя, пане…
— Жецький, — підказав управитель.
— …дочка моя, пане Жецький, дуже витрачається на оголошення в закордонних газетах — і ніякісінької відповіді… Жінка вона молода, пане…
— Жецький, — нагадав Вірський.
— …жінка вона молода, пане Жецький, непогана…
— Прекрасна! — з запалом підтвердив управитель.
— Колись я була трохи схожа на неї, — говорила далі шановна дама, зітхнувши, і кивнула головою екс-дідичеві. — І от моя дочка, непогана й молода, має одну дитину, а їй, може, хотілося б мати й ще… Хоч присягаюсь вам, пане Вірський, сама я ніколи від неї про це не чула ні слова. Вона мучиться мовчки, але я догадуюсь, що мучиться. Мені також було колись тридцять років.
— Кому з нас не було тридцяти років! — тяжко зітхнув управитель.
Рипнули двері, і в вітальню вбігла маленька дівчинка з в’язальними спицями в руках.
— Бабусю! — сказала вона. — Я ніяк не можу скінчити кофти для моєї ляльки…
— Гелюню! — суворо зауважила бабуся. — Ти не привіталася.
Дівчинка зробила два реверанси, на які я відповів незграбно, а пан Вірський по-графськи, і говорила далі, показуючи спиці, з яких звисав чорний виплетений квадратик.
— Бабусю, настане зима, а моїй ляльці не буде в чому вийти надвір… Бабусю, дивіться, у мене знову злізла петля… (Прекрасна дитина! Господи милосердний… чому не Стах її батько? Може б, він так не шаленів…)
Перепрошуючи нас, бабуся взяла у внучки спиці й плетиво, а в цю мить в вітальню увійшла пані Ставська.
Можу з задоволенням сказати, що я тримався з належною гідністю, а бідолашний Вірський зовсім розгубився.
Він підхопився з стільця, мов студент, застебнув сюртук ще на один гудзик, навіть почервонів, — почав бурмотіти:
— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна…
— Дуже приємно, — відповіла пані Ставська й, опустивши очі, вклонилася мені. Але яскравий рум’янець і тінь страху на її обличчі свідчили, що я не був приємним гостем. «Зажди-но! — подумав я і уявив собі, що на моєму місці в цій кімнаті сидить Вокульський. — Зажди-но, зараз ти впевнишся, що нас нема чого боятися».
Тим часом пані Ставська, сівши на стільці, так збентежилась, що взялася поправляти на дочці сукню. Настрій у її матері також зіпсувався, а уповноважений зовсім одурів. «Заждіть-но!» — подумав я і, прибравши якнайсуворішого виразу, спитав:
— Ви, пані, давно живете в цьому домі?
— П’ять років… — відповіла пані Ставська, червоніючи ще більше. Її мати аж здригнулась у кріслі.
— Скільки ви платите, пані?
— Двадцять п’ять карбованців на місяць… — прошепотіла молода пані. Водночас вона зблідла, почала поправляти сукню і, напевне, мимоволі з таким благанням глянула на Вірського, що… якби я був Вокульським, то зараз же почав би просити її руки!
— Ми, — промовила вона ще тихіше, — ми винні вам за липень.
Я насупився, як люцифер, увібрав в груди все повітря, яке було в кімнаті, і сказав: