Часто перебираючи в думках усе бачене — від виставочного палацу, що мав дві верстви в окружності, до перлини в короні Бурбонів, не більшої за горошину, — він пиґав себе: «Чого я, власне, хочу?..» І виходило, що він не хотів нічого. Ніщо не полонило його уваги, не прискорювало биття серця, не спонукувало до діяльності. Якби йому за те, що пройде пішки від кладовища Монмартр до кладовища Монпарнас, віддали весь Париж, але з умовою, щоб ця прогулянка його розважила і схвилювала, — він відмовився б пройти ці п’ять верстов. А він же проходив щодня по десятку верстов лише для того, щоб заглушити в собі спогади.
Не раз він сам собі здавався істотою, яка через випадковий збіг обставин народилася лише два дні тому отут, на паризькому брукові, а все, що тривожило його пам’ять, було тільки обманом, якимось забутим сном, що ніколи в дійсності не існував. Тоді він говорив собі, що цілком щасливий, їздив з одного кінця Парижа в другий і, мов шалений, пригорщами розкидав луїдори.
— Однаково! — казав він сам собі.
Аби тільки не ота краплина гіркоти, така крихітна й така пекуча! Інколи на тлі сірих днів, коли йому здавалося, що на його голову валиться весь цей світ палаців, фонтанів, статуй, картин і механізмів, траплявся випадок, який нагадував йому, що він — не примара, а жива людина, хвора на рак душі.
Якось він був у театрі «Вар’єте» на вулиці, Монмартр, недалеко від свого готелю. Того вечора ставили три веселі п’єски, в тім числі оперетку. Він пішов туди, щоб забутися. Як тільки піднялась завіса, хтось з акторів промовив плаксивим голосом: «Коханець все може вибачити своїй коханці, крім другого коханця…»
— Інколи доводиться вибачати і трьох, і чотирьох! — зауважив француз, що сидів поруч з Вокульським, і засміявся.
Вокульському перехопило дух, йому здалося, що під ним розступається земля, а стеля валиться на голову. Він не міг більше витримати, встав з свого місця, яке, на нещастя, було посеред залу і, наступаючи на ноги-глядачам, облитий холодним потом, утік з вистави.
Він поспішав до свого готелю і вбіг у перше, яке трапилось, кафе на розі вулиці. Про що його питали, що він одповідав, не міг згадати. Пам’ятав тільки, що йому подали коньяк у графині, позначеному рисками, які відповідали обсягові чарки.
Вокульський пив і думав: «Старський — це другий коханець, Охоцький — третій…
А Россі?.. Россі, якому я влаштував овації і носив у театр подарунки… Ким був він? Який же я дурень! Та ця ж жінка Мессаліна, якщо не тілом, то духом. І я, я повинен шаленіти за нею?.. Я!..»
Він відчув, що обурення заспокоює його; коли підійшов гарсон, щоб розрахуватись… графин був порожній. «Виходить, коньяк заспокоює…» — подумав він.
З того часу, коли йому зустрічалась жінка, в руках, в убранні або в обличчі якої він бачив щось незбагненно знайоме, Вокульський заходив у кафе й випивав графин коньяку. І тільки тоді він сміливо міг думати про панну Ізабеллу і дивувався, як це такий чоловік, як він, міг любити таку жінку. «Але я, мабуть, заслуговую на те, щоб бути першим і останнім…» — думав він.
Графин спорожнявся, а він, схиливши голову на руки, куняв, на втіху гарсонів та публіки.
І знову цілими днями оглядав виставку, музеї, артезіанські колодязі, школи й театри — не для того, щоб узнати щось нове, а для того, щоб заглушити спогади.
Потроху, на тлі глухого невиразного страждання, у нього почало народжуватись питання: чи є в структурі Парижа якась послідовність, система? Чи існує предмет, з яким можна його порівняти, і порядок, до якого його можна пристосувати.
Відкіля не подивись, з Пантеону чи з Трокадеро, Париж здавався однаковим; це було море будинків, порізане тисячами вулиць, нерівні дахи — як хвилі, комини — як бризки піни, а вежі та колони — як вали.
— Хаос! — казав сам собі Вокульський. — Але інакше й не може бути там, де зливаються мільйони зусиль. Велике місто — як хмара куряви: контури його випадкові, а в структурі не може бути логіки. Якби ця логіка була, її давно збагнули б автори путівників, — на те ж вони й існують.
І він придивлявся до плану міста, кепкуючи з власних зусиль щось у ньому збагнути. «Тільки одна людина, до того ж людина геніальна, може створити якийсь стиль, якийсь план, — думав він. — Але щоб мільйони людей, які працюють протягом століть і нічого одне про одного не знають, могли витворити якусь логічну цілість, — це просто неймовірно».
Але поступово, на своє велике здивування, він спостеріг, що Париж будований кільканадцять століть мільйонами людей, які не знали одне одного й не думали ні про які плани, все-таки цей план має, становить єдину цілість, і навіть досить логічну.