Широта!.. Якось, бувши в обсерваторії, він глянув на кліматичну карту Європи і запам’ятав, що середня температура Парижа на п’ять градусів вища за температуру Варшави. Отже, Париж має за рік на дві тисячі градусів тепла більше, ніж Варшава. А тому що тепло — це могутня і, може, єдина творча сила, то… загадка відгадана. «На півночі холодніше, рослинний і тваринний світ бідніший, отже, там людині важче прохарчуватися. Та це ще не все: там людина ще змушена витрачати багато праці на спорудження теплого житла та виготовлення теплого одягу. Француз в порівнянні з жителями півночі має більше вільного часу й сил, отже, має можливість зужити їх на творчу працю. Якщо до несприятливих кліматичних умов додати ще аристократію, яка загарбала всі нагромаджені народом багатства та розтринькала їх на безглузду розпусту, то стане зрозуміло, чому видатні люди не тільки не можуть там розвиватися, а просто приречені на загибель».
— Ну, я-то, не загину!.. — пробурмотів він із злістю.
І вперше у нього виразно постав план — не повертатись на батьківщину. «Продам магазин, — думав він, — звільню з обігу свій капітал і оселюся в Парижі. Не заважатиму тим, хто мене не хоче… Ходитиму тут по музеях, може, візьмуся до якоїсь цікавої науки, і життя моє пройде коли не в щасті, то принаймні без страждання…»
Повернутись на батьківщину могла змусити його тільки одна подія, тільки одна людина… Але та подія не наставала, натомість траплялись інші, які все більше віддаляли його від Варшави і все дужче приковували до Парижа.
Розділ другий
ПРИМАРА
Одного дня, як звичайно, Вокульський приймав у салоні відвідувачів. Він уже випровадив одного добродія, котрий пропонував битися за нього на дуелях, другого, черевомовця, який прагнув використати цю свою здатність в дипломатії, і третього, який обіцяв показати йому, де наполеонівський штаб закопав скарби поблизу Березіни, коли увійшов лакей у блакитному фраку і доповів:
— Професор Гейст.
— Гейст? — повторив Вокульський з якимось особливим почуттям. Йому спало на думку, що щось подібне діється з залізом, коли до нього наближається магніт. — Проси!
За хвилину в салон увійшов маленький, миршавий чоловічок з жовтим, як віск, обличчям, але без жодної сивої волосини. «Скільки йому може бути років?» — подумав Вокульський.
Тим часом гість пильно придивлявся до нього. Так вони просиділи хвилин зо дві, взаємно оцінюючи один одного.
Вокульський хотів визначити, скільки гостеві років, а той, здавалося, вивчав його.
— Що, добродію, накажете? — спитав нарешті Вокульський.
Гість ворухнувся на стільці.
— Що там я можу наказувати! — відповів він, знизавши плечима. — Я прийшов жебрати, а не наказувати.
— Чим же я можу вам служити? — спитав Вокульський гостя, обличчя якого здалося йому дуже симпатичним.
Гейст провій долонею по голові.
— Я прийшов сюди в одній справі, а говоритиму про щось інше. Хотів би вам продати нову вибухову речовину…
— Я її не куплю, — перебив його Вокульський.
— Ні? — спитав Гейст. — А мені казали, що ви, панове, шукаєте щось подібне для флоту. Ну, то байдуже… А от для вас особисто у мене є щось інше…
— Для мене? — спитав Вокульський, здивований не так словами Гейста, як його поглядом.
— Ви позавчора літали на прив’язній повітряній кулі? — спитав гість.
— Літав.
— Ви багата людина і розумієтесь на природничих науках.
— Так, — відповів Вокульський.
— І була мить, коли ви хотіли скочити вниз? — спитав Гейст.
Вокульський аж подався назад із стільцем.
— Не дивуйтеся, — мовив гість. — В своєму житті я бачив близько тисячі природознавців, а в моїй лабораторії працювало аж чотири самогубці, так що я добре знаю обидві категорії цих людей… Надто часто ви поглядали на барометр, аби я не вгадав, що ви природознавець, ну, а людину, яка думає про самогубство, впізнає навіть інститутка.
— Чим можу служити? — спитав іще раз Вокульський, витираючи з обличчя піт.