Він підхопився з стільця, але Вокульський затримав його.
— Не ссрдьтеся, професоре, — сказав він, — я не хотів вас образити. Але мені майже щодня доводиться приймати тут всіляких світоплутів…
— Завтра я вам доведу, що я не світоплут і не божевільний, — відказав Гейст, — Покажу вам щось таке, що бачило не більш як шість або сім чоловік, яких… уже нема на світі. О, якби вони були живі!.. — зітхнув він.
— Чому ж завтра, а не сьогодні?
— Тому, що я далеко живу й не маю на фіакр.
Вокульський потиснув йому руку.
— Ви не образитесь, професоре, коли я…
— Коли дасте мені на фіакр?.. Ні. Адже я з самого початку сказав вам, що я жебрак, і, мабуть, чи не найзлиденніший в Парижі…
Вокульський дав йому сто франків.
— Та що ви, — усміхнувся Гейст, — вистачить десяти.
Хто його знає, чи не дасте ви мені завтра сто тисяч…
У вас багато грошей?
— Близько мільйона франків.
— Мільйон! — повторив Гейст, хапаючись за голову. — Через дві години я повернусь сюди. Аби тільки я став вам так потрібний, як ви мені.
— В такому разі, професоре, може, завітаєте до мене в номер на четвертому поверсі. Тут службове приміщення…
— Будь ласка, на четвертий поверх… Через дві години я буду, — сказав Гейст і вибіг з кімнати.
Через хвилину увійшов Жюмар.
— Замучив вас старий, правда? — спитав він.
— Що воно за чоловік? — недбало спитав Вокульський.
Жюмар випнув нижню губу.
— Він божевільний, це безперечно, але ще за моїх студентських років був визначним хіміком. Щось він там таке винаходив, кажуть, що має навіть кілька дивних зразків, але…
Він постукав себе пальцем по лобі.
— Чому ви називаєте його божевільним?
— Не можна інакше називати людину, — відповів Жюмар, — яка вважає, ніби може зменшити питому вагу фізичних тіл чи тільки металів, не пам’ятаю вже.
Вокульський попрощався з ним і пішов у свій номер. «Що воно за дивне місто, — думав він, — в якому трапляються шукачі скарбів, наймані оборонці честі, елегантні дами, які торгують таємницями, кельнери, які розводяться про хімію, і хіміки, які хочуть змінити питому вагу фізичних тіл!..»
Десь коло п’ятої години з’явився Гейст; він був схвильований і замкнув за собою двері, на ключ.
— Мсьє Сюзен, — почав він, — для мене дуже важливо, щоб ми порозумілись… Скажіть мені, у вас є які-небудь сімейні обов’язки: дружина, діти? Хоч мені не здається…
— Не маю нікого.
— І маєте мільйон франків?
— Майже мільйон.
— А скажіть мені, — спитав Гейст, — чому ви думаєте про самогубство?
Вокульський здригнувся.
— Це було тимчасове… На висоті запаморочилась голова…
Гейст похитав головою.
— Капітал у вас є, — бурчав він, — слави, принаймні досі, ви не домагалися… Тут мусить бути замішана жінка!.. — вигукнув він.
— Можливо, — відказав Вокульський, дуже збентежившись.
— Так воно й є, жінка! Це погано. Про неї ніколи не можна знати наперед, що вона зробить і куди запровадить. В усякому разі, слухайте, — додав він, дивлячись Вокульському прямо в очі. — Якби вам ще коли-небудь заманулось спробувати… Розумієте? Не вкорочуйте собі піку, а приходьте до мене.
— Може, я прийду зараз… — сказав Вокульський, опускаючи очі.
— Не зараз! — швидко відказав Гейст. — Жінки ніколи не занапащають людей одразу. Ви вже поквиталися з тією особою?
— Здається…
— Ага! Тільки здається. Це погано. Про всяк випадок запам’ятайте мою пораду. В моїй лабораторії дуже легко загинути, та ще й як!..
— Ви щось принесли, професоре? — спитав Вокульський.
— Погано, погано!.. — бурчав Гейст. — Знов мені доведеться шукати покупця на мій вибуховий матеріал.
А я думав, що ми об’єднаємось…
— Спочатку покажіть, що ви принесли, — перебив його Вокульський.
— Маєте рацію, — відказав Гейст і дістав з кишені невелику коробку. — Нате, дивіться, за що людину називають божевільною!..
Коробка була бляшана, з якимось хитрим замком; Гейст по черзі натискав на кнопки, розміщені з різних боків коробки, в той же час схвильовано й підозріло поглядаючи на Вокульського. На мить він навіть завагався був і зробив такий рух, ніби хотів сховати коробку, але опам’ятався, натиснув ще на пару кнопок — і віко відскочило.
В ту ж мить його знову пойняла підозріливість. Старий упав на канапу, сховав коробку за спину і став тривожно позирати то на двері, то на Вокульського.
— Дурницю я роблю!.. — бурчав він. — Бо який же розумний чоловік ризикуватиме всім задля першого-ліпшого зустрічного з вулиці…