Пан Ігнац підходить до гостя схвильований і зсутулений більш, ніж звичайно.
— Мені здається… — каже він, потираючи руки, — мені здається, що маю приємність…
Потім, часто кліпаючи, підводить гостя до вікна.
— Стась… їй же богу!..
Він плеще гостя по опуклих грудях, тисне йому то праву, то ліву руку і, нарешті, поклавши долоню на його стрижену голову, робить такий рух, ніби має втирати йому в тім’я мазь.
— Ха-ха-ха!.. — сміється пан Ігнац. — Стась власною особою… Стась із війни!.. Що це ти аж тепер згадав, що маєш магазин і друзів? — додає він, сильно ляпаючи його по спині. — Хай мене чорти візьмуть, коли ти не схожий на солдата або на моряка, тільки не на купця… Вісім місяців не бути в магазині!.. Які груди… яка довбешка…
Гість також сміявся. Він обняв Ігнаца за шию і по кілька разів палко поцілував його в обидві щоки, які той по черзі підставляв йому, сам, однак, не відповідаючи на поцілунки.
— Ну, що ж у тебе, старий, чувати? — спитав гість. — Щось ти схуд, поблід…
— Навпаки, потроху набираю тіла.
— Посивів… Як же ти себе почуваєш?
— Чудово. І в магазині справи йдуть добре, оборот трохи збільшився. В січні й лютому наторгували на двадцять п’ять тисяч карбованців!.. Стасю коханий!.. Та тебе ж вісім місяців не було вдома… Це тобі що? Може, сядеш?
— Звичайно, — відповів гість, сідаючи на канапі, на якій враз умостився Ір і поклав йому голову на коліна.
Пан Ігнац присунув свого стільця до канапи.
— Може, що-небудь з’їси? У мене є шинка і трохи ікри.
— Можна.
— Може, чого-небудь і вип’єш? Є пляшка непоганого угорського вина, але тільки одна ціла чарка.
— Буду пити з склянки.
Пан Ігнац затупцював по кімнаті, відкриваючи то шафу, то сундучка, то шухляду в столі. Він дістав вино і знову сховав його, потім поклав на столі шинку й кілька булок.
Руки й повіки йому тремтіли, і минуло чимало часу, поки він заспокоївся настільки, що зміг виставити на стіл усі харчі. Лише чарка вина повернула йому порушену душевну рівновагу.
Тим часом Вокульський їв:
— Ну, що нового? — вже спокійніше запитав пан Ігнац, торкаючи гостя за коліно.
— Догадуюсь, що тебе цікавить політика, — відповів Вокульський. — Буде мир.
— А чого ж озброюється Австрія?
— Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Хоче загарбати Боснію й Герцеговіну.
У Ігнаца розширились зіниці.
— Австрія хоче загарбати?.. — повторив він. — За що?
— За що? — усміхнувся Вокульський. — За те, що Туреччина не може їй нічого заборонити.
— А що ж Англія?
— Англія також дістане компенсацію.
— Коштом Туреччини?
— Звичайно. Слабші завжди платять за сварки між сильними.
— А справедливість? — вигукнув пан Ігнац.
— Справедливість полягає в тому, що сильні множаться й ростуть, а кволі гинуть. Інакше світ перетворився б на дім інвалідів, а це вже була б несправедливість.
Ігнац відсунувся разом із стільцем.
— І це кажеш ти, Стасю?.. Серйозно, без жартів?
Вокульський спокійно глянув на нього.
— Це кажу я, — відповів він. — Що ж у цьому, дивного? Хіба цей закон не стосується мене, тебе, всіх нас?.. Забагато я плакав над собою, щоб уболівати за Туреччиною.
Пан Ігнац опустив очі й замовк. Вокульський спокійно їв.
— Ну, а як тобі щастило? — запитав Жецький уже спокійним тоном.
У Вокульського блиснули очі. Він перестав їсти і сперся на бильце канапи.
— Пам’ятаєш, — спитав він, — скільки я взяв з собою грошей, як виїжджав звідси?
— Тридцять тисяч карбованців, усю готівку.
— А як ти гадаєш: скільки привіз?
— П’ятде… ну, тисяч з сорок… Угадав?.. — спитав Жецький, невпевнено дивлячись на нього.
Вокульський налив склянку вина й неквапно вишів.
— Двісті п’ятдесят тисяч карбованців, з них більша частина золотом, — промовив він виразно. — А оскільки я сказав купити цінних паперів, які продам після укладення миру, то матиму понад триста тисяч.
Жецький нахилився до нього, розкривши рота.
— Не бійся, — вів далі Вокульський, — ці гроші я заробив чесно, навіть тяжкою працею, дуже тяжкою. Весь секрет полягає в тому, що я мав багатого спільника й задовольнявся прибутком в чотири-п’ять разів меншим, ніж інші. Через те мій капітал весь час був в обігу і зростав.
Ну, — додав він по паузі, — до того ж мені неймовірно щастило… Як грачеві, котрому десять разів підряд виходять той самий номер в рулетці. Нічого собі гра?.. Майже щомісяця я ризикував усім майном, а щодня — життям.
— І тільки задля цього туди їздив? — спитав Ігнац.