— Що ж вам заважає виконати цей намір?
— Брак грошей і помічників. Для остаточного закінчення відкриття треба зробити близько восьми тисяч експериментів, а на це одній людині треба було б витратити років з двадцять. Але четверо могли б зробити це саме років за п’ять-шість.
Вокульський встав і задумливо пройшовся по кімнаті; Гейст не зводив з нього очей.
— Припустімо, — озвався Вокульський, — що я міг би дати вам гроші й одного… або навіть двох помічників. Але до гарантія, що ваші метали не якась дивна містифікація, а ваші надії — не самообман?
— Приходьте до мене, подивіться, що в мене є, зробіть самі кілька спроб і переконаєтесь. Іншого способу я не бачу, — відповів Гейст.
— Коли ж би можна було прийти?
— Коли хочете. Але дайте мені кілька десятків франків, а то я не маю за що купити потрібних препаратів. Ось моя адреса, — закінчив Гейст, подаючи Вокульському брудний клапоть паперу.
Вокульський дав йому триста франків. Старий запакував свої зразки, замкнув коробку і на прощання сказав:
— Повідомте мене листом напередодні, як матимете прийти. Я, правда, майже не виходжу з дому, все сиджу та витираю порох з моїх реторт…
Коли Гейст пішов, Вокульський відчув себе наче приголомшеним. Він поглядав то на двері, за якими зник хімік, то на стіл, де хвилину тому лежали надприродні речі, то обмацував свої руки й голову та ходив по кімнаті, гучно стукаючи підборами, аби переконатися, що це йому не спиться. «Але ж факт, — думав він, — що цей чоловік справді показував мені якихось два фізичних тіла — одне важче за платину, а друге набагато легше за натрій. І навіть сказав, що шукає металу, легшого за повітря!»
— Якщо в усьому цьому не прихований якийсь незбагненний обман, — промовив він уже вголос, — то це була б ідея, якій варто присвятити роки каторжної роботи.
В здійсненні цієї ідеї я знайшов би не тільки самозабутню працю і здійснення найсміливіших юнацьких мрій, але й бачив би перед собою мету, вищу за всі, до яких будь-коли прагнув людський дух. Питання повітроплавства було б розв’язане, людина дістала б крила.
І знову здвигав плечима, розводив руками й бурмотів:
— Ні, це неможливо!..
Тягар нових істин чи нових помилок так пригнітив його, що він відчув непоборну потребу хоч би частково поділитися з ким-небудь своїми думками. Він швидко зійшов на другий поверх у приймальний салон і викликав Жюмара.
Коли він думав, яким чином почати розмову, Жюмар сам полегшив йому це завдання. Ледве переступивши поріг салону, він сказав із стриманою усмішкою:
— Старий Гейст вийшов від вас дуже збуджений. Що, він перекопав вас чи ви не погодилися з ним?
— Ну, балачками ніхто нікого не переконає, потрібні факти, — відповів Вокульський.
— А що, були й факти?
— Поки що тільки натяки на них… Але скажіть мені, будь ласка, що б ви подумали, якби Гейст показав вам метал, цілком схожий на сталь, але вдвічі або втричі легший за воду?.. Якби ви оглядали цей матеріал власними очима й доторкалися до нього власними руками?
Усмішка Жюмара перейшла в іронічну гримасу.
— Боже мій, що ж на це можна сказати? Професор Пальмієрі за п’ять франків з глядача показує ще більші чудеса…
— Який це Пальмієрі? — спитав здивований Вокульський.
— Професор магнетизму, знаменита людина, — відповів Жюмар. — Він живе в нашому готелі і тричі на день дає магнетичні сеанси в залі, куди насилу може втиснутися чоловік з шістдесят. Тепер якраз восьма година, у нього починається вечірній сеанс. Хочете, підемо туди; я маю право заходити безплатно…