Вокульський так почервонів, що рум’янець залив все його обличчя і навіть шию.
Ходімо, — сказав він, — до того професора Пальмієрі. — А в думці додав: «Отже, той великий мислитель Гейст — просто шахрай, а я дурень, який платить триста франків за видовище, яке можна побачити за п’ять франків… Ну й ошукав же він мене!»
На третьому поверсі вони увійшли в салон Пальмієрі, умебльований так само розкішно, як і всі інші в цьому готелі. Салон уже був більш як на половину заповнений глядачами — елегантно одягненими молодими і старими чоловіками та жінками, які уважно слухали професора Пальмієрі, що саме закінчував коротке вступне слово. Це був чоловік середніх літ, трохи прибляклий брюнет з розпатланою бородою і виразними очима. Коло нього стояло кілька вродливих жінок і недолугих чоловіків з худими й апатичними обличчями.
— Це медіуми, — шепнув Жюмар, — на них Пальмієрі показує свої фокуси.
Видовище, яке тривало близько двох годин, полягало в тому, що ІІальмієрі поглядом присипляв своїх медіумів, але так, що вони могли ходити, відповідати на запитання і виконувати різноманітні дії. Крім того, сонні медіуми з наказу магнетизера демонстрували або незвичайну для них мускульну силу, або втрату чутливості, або, навпаки, загострення всіх почуттів. Оскільки Вокульський вперше бачив ці явища й зовсім не приховував свого недовір’я, то Пальмієрі запросив його в перший ряд. Після кількох спроб Вокульський переконався, що явища, які він спостерігав, ніяке не шахрайство, що вони грунтуються на якійсь не вивченій ще властивості нервової системи.
Найбільше його зацікавили і навіть вразили дві спроби, що мали певний зв’язок з його власним життям. Полягали вони в тому, що професор викликав у медіумів певність в існуванні неіснуючих речей.
Одному з них професор ткнув в руку затичку від графина і сказав, що дав йому троянду. Медіум одразу почав з великим задоволенням нюхати затичку.
— Що ви робите? — вигукнув Пальмієрі. — Адже це смердюча живиця!
І медіум негайно з обуренням відкинув затичку й почав витирати руки, кажучи, що вони смердять.
Другому він дав носову хусточку, сказавши, що вона важить сто фунтів; сонний зігнувся під тягарем хусточки, затремтів і почав пітніти.
Дивлячись на це, Вокульський сам спітнів. «Тепер я розумію таємницю Гейста, — подумав він, — старий замагнетизував мене».
Але найтяжчого почуття зазнав він, коли Пальмієрі, приспавши якогось кволого юнака, обвинув рушником совок для вугілля й запевнив свого медіума, що то молода й гарна жінка, в яку він закоханий. Замагнетизований обіймав і цілував совок, ставай перед ним навколішки, обличчя його виявляло всі ознаки великого замилування.
Коли совок поклали під канапу, юнак поповз за ним рачки, по дорозі одіпхнувши чотирьох дужих мужчин, які хотіли його спинити. А коли Пальмієрі сховав совок і сказав, що кохана вмерла, юнака пойняв такий розпач, що він упав на підлогу й почав битися головою об стіну.
В цю мить Пальмієрі дмухнув йому в обличчя, і юнак прокинувся, весь в сльозах, під оплески і сміх присутніх.
Вокульський утік з салону страшенно роздратований. «Отже, все брехня!.. І нібито геніальні винаходи Гейста, і моя шалена любов, і навіть вон а… Вона також лише породження моєї хворобливої уяви… Єдина реальність, яка не обманює й не бреше, це смерть…»
Він вибіг з готелю на вулицю, зайшов у кафе й замовив коньяк. Цього разу він випив півтора графина, а п’ючи, думав про те, що в Парижі, де він знайшов найвищу мудрість, найбільший обман і остаточне розчарування, мабуть, знайде і свою смерть. «Чого мені ще ждати?.. Що я взнаю? Коли Гейст — звичайний шахрай і коли можна закохатися в совок, як я закоханий в неї, то що ж мені більше залишається?..»
Він повернувся в готель, приголомшений коньяком, і заснув не роздягнувшись. А як прокинувся о восьмій ранку, перша його думка була: «Безумовно, Гейст з допомогою магнетизму обманив мене з тими металами. Але… хто ж магнетизував мене тоді, коли я шаленів за тією жінкою?»
Раптом йому спало на думку звернутися за роз’ясненням до Пальмієрі. Він швидко переодягнувся і зійшов на третій поверх.
Маестро таємничого мистецтва вже чекав відвідувачів, а тому що їх ще не було, він негайно прийняв Вокульського, наперед одержавши двадцять франків за пораду.
— Чи ви кожного можете умовити, що совок для вугілля — це жінка, а носова хусточка важить сто фунтів? — спитав Вокульський.
— Кожного, хто дасть себе приспати.