Йому вчувалося, що вуличний шум за вікном зростає, дужчає і гримить на весь Париж, на всю Францію, на всю Європу. І всі людські голоси зливаються в один могутній вигук: «Слава!.. Слава!.. Слава!..»
— Чи я здурів! — тихо промовив він.
Швиденько розстебнув жилет, видобув з-під сорочки медальйон і відкрив його. Шматочок металу, схожого на латунь, і легкого, як пух, був на місці. Ні, Гейст його не дурив: дорога до незвичайного винаходу була перед ним, і ніщо не заважало на неї ступити.
— Залишаюсь! — тихо промовив він. — Ні бог, ні люди це простили б мені, якби я знехтував такою можливістю.
Вже смеркало. Вокульський засвітив газові світильники над столом, дістав папір і ручку й почав писати: «Дорогий Ігнаце! Хочу поговорити з тобою про дуже важливі речі, а тому що до Варшави я більше не повернуся, то прошу, щоб ти якнайшвидше…»
Та раптом він кинув ручку. Якась тривога охопила його, коли побачив написані слова «до Варшави я більше не повернуся»… «А чого б мені не повернутись?.. — подумав. — Чого? Хіба того, щоб зустріти панну Ізабеллу і знову втратити енергію?. Час нарешті раз назавжди покінчити з цим…»
Він ходив по кімнаті й думав: «Передо мною дві дороги: одна веде до неймовірних перетворень світу, друга — до того, щоб сподобатись жінці, а може, навіть до того, щоб її здобути. Якою ж дорогою піти?..
Всім відомо, що кожна відкрита речовина, кожна нова сила — це новий щабель в розвитку цивілізації. Бронза створила античну цивілізацію, залізо — середньовічну, поpox завершив середньовіччя, а вугілля відкрило епоху дев’ятнадцятого століття. Чого тут вагатися: метали Гейста започаткують таку цивілізацію, про яку ніхто й не мріяв, і, можливо, удосконалять людський рід.
А що я маю з другого боку?.. Жінку, яка не посоромилася б купатися при таких плебеях, як я. Що я для неї поруч з такими хлюстами, для яких пуста балаканина, дотепне слово, комплімент становлять сенс життя? Що та череда, та й вона сама, сказали б, побачивши обдертуса Гейста і його винаходи? Вони такі невігласи, що й не здивувалися б.
Припустімо навіть, що я одружився б з нею. І що ж тоді? До вітальні скоробагатька одразу потягнулися б явні й таємні поклонники, численні двоюрідні та троюрідні брати й ще бозна-хто!.. І знов мені довелося б не помічати їхніх поглядів, не чути їхніх компліментів, не брати участі в їхніх, інтимних розмовах — про що?.. Про мою ганьбу або дурість?.. За рік такого життя я так здеморалізувався б, що, можливо, почав би ревнувати до тих блазнів…
Чи не краще кинути серце голодному псові, аніж віддати його жінці, яка навіть не догадується, яка велика різниця між ними і мною. Годі!»
Він знову сів за стіл і почав писати листа до Гейста, але одразу відклав його.
— Гарний же я! — сказав він вголос. — Збираюся писати зобов’язання, не впорядкувавши своїх справ. «От як міняються часи, — подумав. — Колись отакий Гейст був би символом сатани, з яким за людську душу бореться ангел в образі жінки. А сьогодні — хто з них сатана, а хто ангел…».
В цей час постукали в двері. Увійшов слуга й подав Вокульському великого конверта.
— З Варшави, — шепнув він. — Від Жецького?.. Це він пересилає мені в конверті якогось другого листа. Ага, від графині! Може, вона повідомляє мене про весілля панни Ізабелли?..
Він розірвав конверта, але з хвилину не міг наважитись читати. Серце його сильно калатало.
— Ну, однаково, — пробурмотів він і почав читати:
«Дорогий мій пане Станіславе! Мабуть, ти весело проводиш час, кажуть, навіть у Парижі., коли забуваєш про своїх друзів. А могила твого покійного дядька й досі дожидає пам’ятника, та й я хотіла б порадитися з тобою, чи будувати мені цукровий завод, на що мене намовляють люди на старості літ. Стидайся, пане Станіславе, а найбільше — жалій, що не бачиш рум’янцю на лицях Белли, яка зараз сидить у мене і спекла рака, дізнавшись, що я пишу до тебе. Кохана дитина! Вона живе недалеко у своєї тітки і часто відвідує мене. Догадуюсь, що ти вчинив їй якусь велику прикрість; отож не зволікай з перепросинами і якнайшвидше приїжджай просто до мене.
Белла пробуде тут ще кілька днів, і, може, мені пощастить умовити її, аби вона пробачила тобі…»
Вокульський схопився з-за стола, відчинив вікно і, стоячи перед ним, ще раз перечитав листа; очі в нього заіскрились, обличчя взялося плямами.
Він подзвонив раз, другий, третій… Нарешті сам вибіг в коридор і гукнув:
— Гарсон!.. Гей, гарсон!..