— Чи знав би тепер астрономію я, продавець Гопфера, аби не побував там? — з гіркотою думав він. — Чи чув би що-небудь про відкриття Гейста, аби Сузін майже силоміць не витяг мене в Париж?»
І він якимось внутрішнім зором побачив своє незвичайне життя, немов роздвоєне між далеким Сходом і далеким Заходом. «Все, що я вмію, все, що я маю, все, що я можу ще зробити, народилось не на цій землі. Тут зустрічав я лише образи, заздрість або сумнівне визнання, коли мені щастило, але коли б мені не пощастило, мене затоптали б ті самі ноги, які сьогодні передо мною пританцьовують…» «Виїду я звідси, — повторював він, — виїду!.. Хіба що вона мене затримає. Бо що мені дасть навіть багатство, коли я не можу зужити його так, як мені хотілося б? І що варте життя, коли доводиться пліснявіти в клубі, магазині та в вітальнях, де треба грати в преферанс, щоб не лихословити, або лихословити, щоб не грати в преферанс?..» «Цікаво все-таки, — подумав він, трохи заспокоївшись, — чого це вдова запрошує мене з такими натяками. А може, це панна Ізабелла?..»
Йому зробилось гаряче, і поступово щось ніби розтануло в душі. Він пригадав свого батька й дядька, Касто Гопфер, яка його так любила, Жецького, Леона, Шумана, князя і ще багатьох, багатьох людей, які довели йому свою щиру приязнь. Чого варті всі його знання й багатство, якби круг нього не було дружніх сердець? Нащо здалися б найвизначніші винаходи Гейста, якби вони не мали бути зброєю для перемоги благороднішої раси людей? «У нас також можна багато чого зробити, — говорив він сам собі. — Знайдуться й у нас люди, яких треба висунути й підтримати… Я вже старий робити епохальні винаходи, нехай цим займаються Охоцькі. Я хочу іншим приділити щастя й сам; ому бути щасливим».
Він заплющив очі, і йому здалося, що перед ним стоїть панна Ізабелла й дивиться на нього так, як тільки вона вміє дивитись, і лагідною усмішкою схвалює його наміри.
В двері постукали. Увійшов старший кондуктор і сказав:
— Пан барон Дальський питає, чи можна йому до вас зайти? Він їде в цьому вагоні.
— Барон? — здивовано перепитав Вокульський. — Будь ласка, нехай заходить.
Старший кондуктор вийшов і зачинив за собою двері, а Вокульський тим часом згадав, що барон — член Спілки для торгівлі зі Сходом і один з небагатьох уже претендентів на руку панни Ізабелли. «Що йому від мене потрібно? — думав Вокульський. — Може, й він їде до вдови, щоб на лоні природи остаточно освідчитись панні Ізабеллі? Якщо його не випередив Старський…»
В коридорі вагона почулися кроки й розмова. Двері купе знову відчинились, і показався старший кондуктор, а поруч з ним якийсь недолугий пан з ріденькими сивіючими вусиками, ще з рідшою і ще сивішою борідкою і майже білою головою. «Невже це він? — подумав Вокульський. — Той був чорнявий, зовсім без сивини…»
— Дуже перепрошую за турботи! — сказав барон, хитаючись від руху вагона. — Дуже… Я не насмілився б порушувати вашої самотності, аби не зацікавився, чи ви, бува, не їдете до нашої вельмишановної Заславської, яка вже тиждень чекає вас?
— До неї якраз і їду. Вітаю вас, пане бароне. Сідайте, будь ласка.
— То це ж чудово! — вигукнув барон. — Я теж туди.
Я живу там майже два місяці. Тобто… власне, не живу, а постійно приїжджаю. То з свого маєтку, де ремонтують мій будинок, то з Варшави… А тепер повертаюся з Відня, де купував меблі, але залишусь у пані Заславської лише на кілька днів, бо треба перемінити в палаці всі шпалери, наклеєні тільки два тижні тому. Але що ж ти вдієш… не сподобались, отож, доведеться обдерти, нема що й думати!..
Він сміявся та підморгував Вокульському, а той аж похолов. «Для кого ті меблі? Кому не сподобались шпалери?» — стурбовано питав він сам себе.
— А ви, пан Вокульський, вже скінчили свою місію? Вітаю вас! — потиснув йому руку барон. — Я з першого погляду відчув до вас повагу й симпатію, а тепер вважайте мене своїм найпершим шанувальником… Так, пане Вокульський! Наша звичка стояти осторонь політичного життя наробила нам багато шкоди. Ви перший порушили цей нерозумний принцип пасивності, і за це вам честь і слава… Мусимо ж ми цікавитись справами» держави, в якій знаходяться наші маєтки, від якої залежить наше майбутнє…
— Я вас не розумію, пане бароне, — раптом перебив його Вокульський.