Того, що я вам зараз скажу, благаю вас, пане Вокульський, не повторюйте навіть самому собі. Знаєте, я хотів її випробувати; як це недостойно, правда ж? Але що ж ти вдієш, людині не легко повірити в щастя. І от, щоб випробувати її (але прошу вас — нікому про це ані словечка!), я сказав написати проект шлюбного контракту, згідно з яким, коли б весілля не відбулося з вини молодого чи молодої (ви розумієте?), я зобов’язуюсь сплатити молодій п’ятдесят тисяч карбованців неустойки. У мене аж серце спинялося від страху… а що, як вона мене покине? І що ж ви думаєте? Коли наша шановна Заславська заговорила з нею про той проект — панна в плач! «Як, він гадає, що я відмовлюся від нього задля якихось п’ятдесяти тисяч? — сказала вона. — Бо коли він підозріває мене в корисливості й не визнає за жіночим серцем ніяких вищих інтересів, то повинен же він зрозуміти, що я не проміняю мільйона на п’ятдесят тисяч…»
Коли вдова переказала мені цю відповідь, я, ні слова не кажучи, вбіг у кімнату панни Евеліни і впав їй до ніг.
Тепер я написав у Варшаві заповіт і призначив її єдиною і повноправною спадкоємицею, навіть коли б я вмер до весілля. Вся моя рідня за все моє життя не дала мені стільки щастя, скільки дала ця дівчинка за п’ять тижнів. А що буде далі?.. Що буде далі, пане Вокульський? Нікого не спитав би про це, — закінчив барон, міцно трясучи Вокульському руку. — Ну, на добраній… «Цікава історія! — подумав Вокульський, коли барон пішов. — Цей дідок справді втьопався по самі вуха…»
Він ніяк не міг одігнати від себе образ закоханого барона, який, ніби тінь, раз у раз виникав на малиновому тлі канапи. Він бачив його худорляве обличчя, на якому палав цеглистий рум’янець, немов присипане борошном волосся і великі, запалі очі, в яких жеврів нездоровий вогник. Смішне й жалюгідне враження справляли ці спалахи пристрасті в людині, яка раз у раз кутала горло, перевіряла, чи добре зачинене вікно, і щоразу пересідала з місця на місце, боячись застудитися на протягу. «Ну і вклепався ж він! — думав Вокульський. — Хіба ж можливо, щоб молода панна закохалася в таку мумію?
Він, напевне, на десять років старший за мене, а який недолугий, до того ж який наївний!
Гаразд, а якщо панна справді любить його? Бо трудно припустити, аби вона його обманювала. Загалом кажучи, жінки благородніші за мужчин: вони не тільки менше роблять аморальних вчинків, але й більше, ніж ми, здатні на самопожертву. І якщо трудно знайти мужчину, який з ранку до вечора брехав би задля грошей, то чи можна ж підозрівати в чомусь такому жінку, молоду панну, виховану в шанованій родині?
Звичайно, їй щось спало на думку і вона таки захопилась, якщо не його чарівністю, то становищем. Інакше вона неодмінно виказала б чим-небудь свою гру, а барон мусив би її помітити, бо любов дивиться крізь мікроскоп.
А коли молода дівчина може покохати такого старого, то чому б тій не покохати мене?..
Я безупинно повертаюсь до одного й того самого! Ця думка стала чимось схожим на настирливу ідею».
Він опустив вікно, підняте бароном, і, щоб одігнати настирливі думки, знову став дивитись на небо. Квадрат Пегаса вже хилився до заходу, а на сході підходили вгору сузір’я Тельця, Оріона, Малого Пса і Близнят. Він придивлявся до рясного розсипу зірок на небі й думав про дивну, невидиму силу тяжіння, що єднає далекі тіла всесвіту в одне ціле міцніше, ніж їх могли б з’єднати будь-які матеріальні ланцюги. «Тяжіння і прив’язаність — власне, одне й те саме: це потужна сила, яка все пориває за собою і запліднює. Коли б землю можна було позбавити її тяжіння до сонця, вона одлетіла б десь у простір і за кілька років перетворилася б на крижану брилу. Коли б можна було якусь блукаючу зірку впровадити в сферу сонячної системи, хто його знає, чи й на ній не пробудилося б життя? То чому ж барон має бути винятком з закону тяжіння, який панує it усій природі? І хіба між ним і панною Евеліною більша прірва, як між землею і сонцем? Чого ж дивуватися з шаленої пристрасті людей, коли так само шаліють і світи у всесвіті?»
Тим часом поїзд повільно йшов та й ішов, подовгу затримуючись на станціях. Повітря стало холодне, на сході почали бліднути зірки. Вокульський зачинив вікно й ліг на хиткій канапі. «Якщо молода жінка, — знов думав він, — могла покохати барона, то чим же я… Адже вона його не обманює.
Жінки взагалі благородніші за нас… вони менше брешуть».
— Прошу пана, тут вам виходити… Пан барон уже п’є чай.
Вокульський прокинувся. Над ним стояв кондуктор і якнайчемніше будив його.
— Як, хіба вже день? — здивувався він.
— О, зараз дев’ять годин, а ми вже півгодини стоїмо на станції. Я не будив вас, шановний пане, бо барон не казав, але поїзд зараз рушить…