На одному з пагорків кучер обернувся до своїх пасажирів і, показуючи поперед себе батогом, промовив:
— Он наші пани брикою їдуть…
— Де? Хто? — гукнув барон, аж спинаючись на передок. — Ага, справді вони… Жовта брика і гнідий четверик.
Цікаво, хто там їде? Ану подивіться, будь ласка.
— Мені здається, я бачу щось червоне, — відповів Вокульський.
— Ага, то пані Вонсовська. Цікаво, чи є там моя наречена? — додав барон тихіше.
— Я бачу кілька дам, — сказав Вокульський, думаючи про. панну Ізабеллу: «Якщо вона їде з ними, то це добра ознака».
Обидва екіпажі швидко наближались один до одного.
На бриці гучно ляскали батогом, кричали, махали хусточками, а барон раз у раз вихилявся з візка й аж тремтів від хвилювання.
Візок спинився, але брика, розігнавшись, промчала повз нього, як буря галасу і сміху, і за кілька десятків кроків спинилась. Там, видно, про щось галасливо радились і щось вирішили, бо товариство зійшло на землю, а брика поїхала далі.
— Добрий день, пане Вокульський! — загукав хтось з брики, вимахуючи довгим батогом, Вокульський впізнав Охоцького.
Барон побіг до товариства. Навпроти йому вийшла дама в білій накидці, з білою мереживною парасолькою і поволі посувалася з простягненою до нього рукою в широкому рукаві, що спадав донизу. Барон ще здалека скинув капелюха і, добігши до нареченої, майже потонув у її рукаві. Після цієї чудової сцени, що здалась баронові надто короткою, а глядачам довгою, барон опам’ятався і сказав:
— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам пана Вокульського, мого найкращого друга… Оскільки він гостюватиме тут довший час, я зобов’яжу його заступати мене в час моєї відсутності…
Він знову поцілував кілька разів рукав, відкіля до Вокульського висунулась чудова ручка. Вокульський потиснув її й відчув крижаний холод; він глянув на даму в білій накидці й побачив бліде обличчя і великі сумні й ніби злякані очі. «Цікава наречена», — подумав він.
— Пан Вокульський!.. — гукнув барон до двох дам і одного мужчини, які наближалися до них. — Пан Старський… — додав.
— Я вже мав приємність… — озвався Старський, підіймаючи капелюха.
— І я, — відповів Вокульський.
— Як же ми тепер посідаємо? — спитав барон, побачивши, що до них під’їжджає брика.
— Їдьмо всі разом! — вигукнула молода блондинка: видно, панна Феліція Яноцька, як догадувався Вокульський.
— Бо в нашому візку лише два місця… — солодким голосом почав барон.
— Я вас розумію, але нічого з цього не вийде, — озвалася приємним контральто дама в червоній сукні. — Жених і наречена поїдуть з нами, а в візок нехай сідають, якщо хочуть, пан Охоцький з паном Старським.
— Чому я? — крикнув з високого передка Охоцький.
— Або я? — додав Старський.
— Бо пан Охоцький погано правує кіньми, а пан Старський нестерпно поводиться, — відповіла моторна вдовичка.
Вокульський помітив, що в леї пишне каштанове волосся, чорні очі й веселе енергійне обличчя.
— Значить, пані дає мені відставку, — кумедно зітхнув Старський.
— Ви знаєте, що я завжди даю відставку поклонникам, які мені набридають. Але ж сідаймо, товариство. Жених з нареченою спереду. Феля поруч з Евеліною.
— Е, ні! — заперечила блондинка. — Я сяду скраю, бо бабуся заборонила мені сідати поруч з женихом і нареченою.
Барон з більшою елегантністю, аніж спритністю, підсадив свою наречену й сам сів навпроти неї. Потім удовичка сіла коло барона, Старський коло нареченої, а панна Феліція коло Старського.
— Прошу, — звернулася удовичка до Вокульського, прибираючи свою червону сукню, що розіслалась на половину сидіння.
Вокульський сів навпроти панни Феліції й помітив, що дівчина дивиться на нього з захватом і раз у раз червоніє.
— Чи не могли б ми попросити пана Охоцького віддати віжки кучерові? — сказала удовичка.
— Ех, пані, пані, завжди ви мені чимось дошкуляєте! — обурився Охоцький. — Ні, я таки правуватиму.
— Ну, то даю слово честі, що я вас наб’ю, якщо ви нас перекинете.
— То ще побачимо, — заперечив Охоцький.
— Чуєте, товариство, цей чоловік мені погрожує! — крикнула удовичка. — Чи нема тут кого-небудь, хто б за мене оступився?
— Я помщусь вам, — озвався Старський каліченою польською мовою. — Давайте пересядьмо вдвох в того візка.
Красуня вдова здвигнула плечима, барон знову поцілував в руку свою наречену, яка, усміхаючись, тихо розмовляло з ним, але ні на хвилину не могла зігнати з обличчя вираз смутку й переляку.
Поки Старський пересварювався з удовичкою, а панна Феліція червоніла, Вокульський придивлявся до нареченої. Вона помітила це й відповіла йому погордливим поглядом; безмежний смуток її раптом десь зник, натомість вона розвеселилась, як дитина. Сама подала баронові руку для поцілунку і навіть знехотя торкнула його ніжкою.