— Ану скажи мені, — почала вона, — бо перші враження бувають найправдивіші: як тобі подобається пані Вонсовська?
— Вона, здається, моторна і весела жінка.
— Правильно. А барон?
— Я мало його знаю. Ну — старий чоловік.
— Старий, дуже старий, — зітхнула господиня, — а проте хочеться йому женитись. А що ти скажеш про його наречену?
— Я зовсім її не знаю, хоч і дивно мені, що вона вибрала собі барона. Можливо, він найблагородніша людина…
— Справді, вона дивна дівчина, — вела далі господиня, і скажу тобі, що я починаю розчаровуватися в ній. До її одруження я не втручаюсь, бо не одна панна заздрить їй, а всі кажуть, що барон для неї — щаслива знахідка. Але те, що вона мала одержати після моєї смерті, буде відписано іншим. Кому дістануться баронові мільйони, той не потребуватиме моїх двадцятьох тисяч.
В голосі старої чути було роздратовання.
Незабаром вона попрощалася з Вокульським і порадила йому пройтись по парку.
Вокульський вийшов у двір і коло лівого флігеля, в якому була кухня, звернув у парк.
Пізніше йому досить часто пригадувались два перші спостереження, які він зробив у Заславку.
Насамперед неподалік від кухні він побачив будку, а перед нею на цепу собаку, який, забачивши чужого, почав так гавкати, скавучати та кидатись, немов сказився.
Але помітивши, що очі у собаки веселі і що він крутить хвостом, Вокульський погладив його. Це так злагіднило жахливого звіра, що він уже не хотів відпускати од себе Вокульського. Він скавучав, хапав його за поли, щоб хоч подивитись людині в обличчя. «От дивний цеповий собака», — подумав Вокульський.
В цю мить з кухні вийшло друге диво: гладезний старий хлоп. Вокульський, якому ще ніколи не доводилось бачити гладкого хлопа, заговорив з ним.
— Нащо ви тримаєте цього собаку на цепу?
— А щоб був лихий та не пускав до дому злодіїв, — усміхаючись, відповів батрак.
— То чого б вам не взяти справді лютого собацюру?
— Бо наша пані не тримала б злого пса. У нас і собака мусить були ласкавий.
— А ви, дядьку, що тут робите?
— Тепер я пасічник, а перед цим був плугатарем. А як віл зламав мені ребро, то ясна пані й послала мене на пасіку.
— І добре вам тут?
— Спочатку нудно було без роботи, а потім звик, то й байдуже.
Попрощавшися з хлопом, Вокульський звернув до парку й довго проходжався липовою алеєю, ні про що не думаючи. Йому здавалось, що він приїхав сюди пересичений, отруєний метушнею Парижа, гуком Варшави, дуднінням залізниці і що весь цей неспокій, усі тяжкі переживання паче випаровуються з нього. Якби його запитали: що таке село, він відповів би: тиша.
Раптом Вокульський почув позад себе швидкі кроки.
Його доганяв Охоцький з двома вудками на плечах.
— Чи не було тут панни Феліції? — запитав він. — Вона мала йти в пів на третю зі мною на рибалку. Але ви ж знаєте жіночу пунктуальність! Може, ви підете з нами? Не хочете? То, може, будете грати з Старським в пікет? До цього він завжди готовий, якщо не знайдеться партнера для преферансу.
— А що тут робить пан Старський?
— Як то що? Живе у своєї двоюрідної бабусі і разом хрещеної матері, удови покійного маршалка Заславського, а в даний момент журиться, що, мабуть, не одержить в спадщину її маєтку. Подумати тільки — не менш як триста тисяч карбованців!.. Але стара вважає за краще підтримати дітей-знайд, аніж касу в Монако. Бідолашний хлопець.
— А чим йому погано?
— А тим, що з бабусею справа урвалась, а з Казею зірвалась, от і виходить, хоч кулю в лоб пускай. Треба вам знати, — вів далі Охоцький, щось поправляючи коло вудок, — що теперішня пані Вонсовська, колись, ще панною, була закохана в Старського. Казьо і Казя — добірна пара, правда?.. Здається, саме з цього приводу пані Казя і приїхала сюди три тижні тому (а грошей у неї після покійного чоловіка, мабуть, не менше, ніж у нашої господині!).
Кілька днів у них ніби все йшло на добре, Казьо навіть встиг в рахунок майбутнього посагу видати лихвареві вексель, коли раптом… щось там зламалось… Вонсовська просто глузує з нього, а він удає, ніби все гаразд. Словом, погане його діло! Треба буде відмовитись від мандрівок, осісти в бідненькому фільварку і ждати, поки не вмре дядько, у якого, правда, вже давно камені в печінці.
— А що пан Старський робив досі?
— Ну, насамперед він робив борги. Трохи грав у карти, трохи подорожував (мені здається, переважно по паризьких та лондонських шинках, бо в той його Китай я щось не дуже вірю), але головним чином баламутив молодих дам. У цьому ділі він просто митець і заслужив таку сталу репутацію, що дами навіть не опираються йому, а дівчата вірять, що варто Старському за котрою-небудь походити, як вона негайно вийде заміж. Добре заняття, як і всяке інше!