— Задля меншого доходу не варто ризикувати своїм майбутнім, — сказав він.
Після такої заяви панна Ізабелла перестала дивитися на нього, як на серйозного претендента. Але оскільки він при цьому тихо зітхнув і крадькома глянув у її бік, панна Ізабелла подумала, що красень Казик, мабуть, потай страждає і, шукаючи багатої дружини, жертвує своїми почуттями. До кого?.. Може, до неї… Бідний хлопець, але нічого не вдієш. Колись, може, знайдеться спосіб полегшити його страждання, а поки що слід тримати його на віддалі.
Зробити це було тим легше, що Старський раптом почав упадати коло багатої пані Вонсовської і здалека кружляти над панною Евеліною Яноцькою — напевне, для того, щоб остаточно замести сліди колишнього кохання до панни Ізабелли. «Бідний хлопець, але нічого не вдієш. Життя диктує свої обов’язки, і їх треба виконувати, хоч би які вони не були тяжкі».
Таким чином Старський, може, найпридатніший для панни Ізабелли жених, був викреслений із списку претендентів; він не міг одружитися з бідною, мусив шукати багатої, а це була непрохідна прірва між ними.
Другий її претендент, барон, викреслив себе сам, заручившись із панною Евеліною. Поки барон домагався прихильності панни Ізабелли, він був їй гидкий, але коли він раптово покинув її, вона злякалася. Як? Значить, на світі є жінки, задля яких можна відмовитись від неї? Як? Значить, може настати такий момент, коли навіть старезні поклонники покинуть її?..
Панна Ізабелла відчула, що земля захиталася в неї під ногами, і під впливом невиразних побоювань, що охопили її в той час, вона сказала удові кілька доброзичливих слів про Вокульського, Хто його знає, чи не сказала навіть так:
— Куди це подівся пан Вокульський? Дуже мені жаль, що він міг образитись на мене. Я не раз докоряю собі за те, що не поводилася з ним так, як він того заслуговував.
Кажучи це, вона опустила очі й почервоніла так, що господині здалося конче потрібним запросити Вокульського на село. «Нехай вони собі придивляться одне до одного на свіжому повітрі, — думала старенька, — а буде, як, бог дасть. Він — брильянт серед мужчин, вона також хороша дитина, може, вони якось порозуміються. А що він в неї закоханий, то я готова закладатися».
Через кілька днів панна Ізабелла трохи заспокоїлась і вже почала жалкувати, що заговорила з удовою про Вокульського: «Він ще може подумати, що я вийшла б за нього…»
Тим часом господиня призналась пані Вонсовській, що в Заславек приїде Вокульський, дуже багатий удівець і з усіх поглядів незвичайний чоловік, якого вона хотіла б оженити і який, здається, закоханий в панну Ізабеллу.
Пані Вонсовська зовсім байдуже слухала про багатство, вдівецтво та матримоніальні наміри Вокульського, та коли господиня назвала його людиною незвичайною, вона зацікавилась; а довідавшись, що він, можливо, закоханий в панну Ізабеллу, рвонулась, як чистокровний бойовий кінь, якого вкололи острогою.
Пані Вонсовська була чудовою жінкою, не думала виходити заміни, а тим більше відбивати у панянок женихів.
Але відколи жила на світі, не могла погодитися з тим, щоб який-небудь мужчина міг закохатися в іншу жінку, а не в неї. Женитися для потреби — будь ласка, пані Вонсовська готова навіть допомагати в цьому ділі, але божествити можна було тільки її, І не тому навіть, що вона вважала себе за найкращу, а просто… така була у неї натура.
Отож, довідавшись, що панна Ізабелла має приїхати сьогодні, пані Вонсовська силоміць забрала Вокульського на прогулянку. А помітивши на дорозі під лісом хмарку куряви, що котилась за екіпажем її суперниці, вона звернула на луг і там влаштувала чудову сцену з сідлом, яка їй, однак, не вдалася.
Тим часом панна Ізабелла доїхала до двору. Все товариство вийшло зустрічати її на ганок, вітаючи майже однаковими словами.
— Знаєш, — шепнула їй господиня, — приїхав Вокульський.
— Тільки нам вас і бракувало, щоб Заславек став подібним до раю! — вигукнув барон. — Сюди вже прибув дуже приємний і знаменитий гість…
Панна Феліція Яноцька одвела панну Ізабеллу набік і з слізьми в голосі почала розказувати їй:
— Ти знаєш, до нас приїхав пан Вокульський… Ой, якби ти знала, що це за людина!.. Але краще нічого не казатиму, бо й ти ще подумаєш, ніби я ним захопилась. І от пані Вонсовська наказала йому їхати з нею на прогулянку — тільки вдвох… Якби ти бачила, як він, бідолаха, червонів!.. А я червоніла за неї. Я теж ходила з ним вудити рибу, але сюди, недалеко, до ставка, і з нами був ще пан Юліан. Але щоб їхати верхи, тільки вдвох?.. Нізащо в світі!.. Краще б умерла…