Вокульський усміхнувся.
— Напевне тому, що він сам весь час говорить мені про вас, пані.
Панна Евеліна густо почервоніла.
— Так, барон дуже благородна людина й дуже мене любить… Правда, між нами велика різниця в літах, але то байдуже. Досвідчені дами кажуть, що чим чоловік старший, тим вірніший, а для жінки ж прив’язаність чоловіка — все, правда ж? Кожна з нас шукає в житті любові, а хто мені поручиться, що я зустріну ще таку, як ця?.. Є люди молодші за нього, вродливіші, може, навіть і здібніші, але жоден з них не говорив мені з таким сердечним запалом, що останнє щастя його життя — в моїх руках. Чи можна ж не зважити на таке почуття, хоч би воно вимагало з нашого боку певної жертви? Ну, скажіть самі?
Вона спинилась посеред алеї й дивилась йому в очі, з тривогою дожидаючи відповіді.
— Не знаю, пані. Це питання суто особисте, — відповів він.
— Це зле, що ви мені так відповідаєте. Бабуся каже, що ви людина з сильним характером; я досі ніколи не зустрічала людей з сильним характером, а в мене самої дужо слабкий. Не можу нічому противитись, боюсь відмовити… Може, я погано роблю, що виходжу заміж за барона, дехто мені навіть каже, що погано. Чи й ви так думаєте? Чи могли б ви одійти від людини, яка сказала б вам, що любить вас більш за свою душу, що без вашої взаємності решта її життя минула б у самотині й роздачі? Коли б хто-небудь у вас перед очима падав у прірву і благав про порятунок, хіба б ви не подали йому руку і не залишилися б з ним, поки не надійде допомога?
— Я не жінка, і мене ніхто ніколи не просив, щоб я жертвував задля кого-небудь своєю свободою, тому не знаю, що б я зробив, — роздратовано відповів Вокульський. — Одне тільки знаю: як мужчина, я ніколи не зміг би нічого жебрати, навіть кохання. Панна Евеліна дивилась на нього з напіврозкритими губами.
— І ще скажу вам, — говорив він далі, — я не тільки не просив би, але просто не прийняв би вижебраної жертви з чийогось серця. Такі дари звичайно бувають половинчасті….
Бічною стежкою до них наближався заклопотаний Старський і ще здалека гукав:
— Пане Вокульський! Дами шукають вас в липовій алеї… Там моя бабуся, пані Вонсовська…
Вокульський завагався, що йому робити.
— Я не хочу, щоб ви затримувались через мене, — сказала панна Евеліна, почервонівши дужче, ніж звичайно. — Зрештою, зараз прийде барон, і ми втрьох доженемо вас…
Вокульський попрощався з ними й пішов. «Он воно як! — думав він. — Панна Евеліна з жалю виходить за барона заміж і, мабуть, теж із жалю заводить роман із Старським. Можна зрозуміти жінку, яка виходить заміж задля грошей, хоч це й дурний спосіб заробляти їх. Розумію навіть заміжню жінку, яка по кількох роках щасливого життя раптом закохується й обманює чоловіка… Звичайно, вона мусить обманювати, боячись скандалу, дітей, тисячі умовностей… Але панна, яка обманює нареченого — явище зовсім нове…»
— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав барон, наближаючись в бік Вокульського.
Вокульський круто звернув з алеї й пішов по газону. «Цікаво, — думав він, — що я йому скажу, коли він мене побачить?.. Якого я чорта вліз у це болото?…»
— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав барон уже десь далі. «Соловей приваблює самичку, — думав Вокульський. — Але, власне кажучи, чи можна рішуче осуджувати навіть цю панночку? Вона сама вголос каже, що не має характеру, а нишком — що їй потрібні гроші, без яких вона, як риба без води, не зможе жити. То що ж їй робити? Серце и неї не камінь, поклонник намовляє її виходити заміж, обоє вони вважають, що пестощі старого чоловіка не зіпсують їм смаку, отже, роблять новий винахід: зраду перед шлюбом, навіть не клопочучись про патент. А можливо, вони настільки цнотливі, що умовились зрадити після шлюбу… Чудова компанія! Суспільство часом створює цікаві продукти. І подумати тільки, що такі лакітки можуть трапитись кожному з нас. Ні, треба б таки менше вірити поетам, коли вони вихваляють любов, як найвище щастя…»
— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав, аж стогнав барон.
— Яка огидна роль, — бурмотів Вокульський. — Я волів би пустити собі кулю в лоб, аніж перетворитись на отакого блазня.
В бічній алеї, коло фільварку, Вокульський знайшов дам і господиню, яку супроводила її покоївка з своїм кошиком.
— Ага, ось ти де! Це добре, — звернулась стара до Вокульського. — Ви зачекайте тут на Евеліику з бароном, може, він її кінець кінцем знайде, — вона трохи нахмурилась, — а ми з Казею підемо до коней.
— Пан Вокульський також міг би почастувати цукром свого коня, який так добре носив його сьогодні, — промовила пані Вонсовська, трохи надусавшись.