Обличчя Вокульського залляв густий рум’янець. Панна Ізабелла, не дивлячись на нього, помітила це і вела далі:
— Нарешті, те, що ви називаєте аристократією, а я назвала б вищим класом, — це люди доброї породи. Можливо, що певна їх частина справді нічого не робить, але коли хто-небудь з них за щось візьметься, то одразу відзначиться: енергією, розумом або принаймні шляхетністю. Дозвольте мені сказати вам те, що про вас часто говорить князь: «Якби Вокульський не був справжнім шляхтичем, то не був би тим, чим він є сьогодні…»
— Князь помиляється, — сухо заперечив Вокульський. — Те, що я маю і що знаю, дало мені не шляхетство, а тяжка праця. Я працював більше за інших, тому більше за них і маю.
— Але чи могли б ви працювати більше за інших, якби народилися кимось іншим? — спитала панна Ізабелла. — Мій кузен Охоцький, як і ви, природознавець і демократ, а проте вірить в добре походження так само, як і князь.
Він також ставив вас за приклад доброї спадковості. «Вокульський, — казав він, — має щастя від природи, але силу духу йому дало шляхетне походження».
— Я дуже вдячний усім тим, хто зараховує мене до якоїсь привілейованої суспільної верстви, — відказав Вокульський, — проте ніколи не повірю в привілеї без праці й завжди ставитиму вище заслуги плебеїв, аніж претензії аристократів.
— Отже, ви вважаєте, що в додержанні й заохоченні вишуканих почуттів і звичаїв немає ніякої заслуги?
— Звичайно, це заслуга, але в суспільстві цю роль виконують жінки. Їм природа дала чуйніше серце, живішу уяву, делікатніші почуття, і то вони, а не аристократія, надають вишуканості щоденному життю, пом’якшують звичаї і збуджують у нас високі почуття. Світло, що осяває шлях цивілізації, — це жінка. Вона також буває невидимою пружиною вчинків, які вимагають незвичайного напруження сил…
Тепер почервоніла панна Ізабелла. Якийсь час вони йшли мовчки. Сонце вже зайшло за обрій; поміж деревами на заході заблищав серп місяця. Вокульський в глибокій задумі порівнював дві сьогоднішні розмови — з пані Вонсовською і з панною Ізабеллою. «Які вони різні жінки! І хіба не достойнішу з них я вибрав?..»
— Можна поставити вам делікатне запитання? — раптом лагідно озвалась панна Ізабелла.
— Хоч би й иайделікатніше.
— Правда ж, ви виїжджали в Париж дуже ображені на мене?
Він хотів відповісти, що підозрівав її в обмані, а це щось гірше за образу, але промовчав.
— Я перед вами винна… Я підозрівала вас…
— Чи не в тому, що я з допомогою єврея шахрував на купівлі будинку вашого батька? — з усмішкою спитав Вокульський.
— О ні, — жваво відповіла вона. — Навпаки, я підозрівала вас у справжньому християнському вчинку, якого, проте, нікому не могла б пробачити. Один час мені здавалось, що ви купили наш будинок… задорого.
— Але тепер ви заспокоїлись?
— Так. Тепер я знаю, що баронеса Кшешовська також хоче дати за нього дев’яносто тисяч.
— Справді? Вона ще не говорила зі мною, хоч я й передбачав, що так станеться.
— Я дуже рада, що так сталося і що ви нічого не втратите, і… аж тепер можу від щирого серця подякувати вам, — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Я розумію, яку послугу ви нам зробили. Якби не ви, баронеса просто пограбувала б мого батька, а ви врятували його від руйнації, а може, й від смерті… Таких речей не забувають…
Вокульський поцілував її в руку.
— Вже вечір, — сказала вона збентежено, — повертаймось додому. Всі вже, мабуть, пішли з парку… «Якщо вона не ангел, то я просто тварюка!..» — подумав Вокульський.
Все товариство вже справді було вдома, і незабаром подали вечерю. Вечір минув весело. Об одинадцятій Охоцький провів Вокульського до його кімнати.
— Ну? — спитав Охоцький. — Я чув, що ви розмовляли з моєю кузиною Ізабеллою про аристократію?.. Ви переконали її, що то нікчемний набрід?
— Ні! Панна Ізабелла чудово захищає свої переконання. З неї прекрасний співрозмовник… — відповів Вокульський, намагаючись приховати збентеження.