— Вона, напевне, казала вам, що аристократія сприяє розквітові науки й мистецтва, служить зразком добрих звичаїв, а її становище — то мета, до якої прагнуть демократи й таким чином самі набувають шляхетності… Я весь час чую ці аргументи, від них у мене аж у вухах гуде.
— Але ж ви самі вірите в позитивний вплив шляхетної крові, — відказав прикро вражений Вокульський.
— Звичайно… Але цю кров треба весь час освіжати, інакше вона швидко псується, — відповів Охоцький. — Ну, на добраніч, піду побачу, що там показує барометр, бо у барона ломить кості, так що завтра може бути дощ.
Як тільки Охоцький вийшов, у кімнаті Вокульського з’явився барон; він кашляв і трусився від гарячки, але усміхався.
— Оце добре! — вигукнув він, нервово кліпаючи повіками. — Це добре! Як же ви мене підвели… залишили мою наречену саму в парку… Ні, ні, я жартую, жартую, — додав він, стискаючи Вокульському руку. — Але… я й справді міг би на вас образитись, коли б повернувся не одразу й не зустрівся з паном Старським, який з протилежного боку алеї йшов у наш бік…
Вокульський вдруге за цей вечір почервонів, як хлопчак. «Навіщо я встряв у це плетиво інтриг і обманів!» — подумав він, і досі роздратований словами Охоцького.
Барон закашлявся і, відпочивши, вів далі притишеним голосом:
— Тільки не думайте, будь ласка, що я ревную свою наречену… Це було б дуже негречно з мого боку. Бо то не жінка, а просто ангел, і я в будь-який момент готовий довірити їй не тільки все своє майно, а й саме життя… Та що там життя! Я довірив би їй і своє вічне, небесне життя і був би такий спокійний і такий певний свого спасіння, як певний того, що завтра зійде сонце… Правда, сонця я можу й не побачити, бо, — господи! всі ми люди смертні, — але… Але щодо неї я не маю сумніву, навіть тіні сумніву, слово честі, пане Вокульський… Я не повірив би своїм очам, не те що чиїмось там підозрінням або натякам… — закінчив він голосніше. — Але знаєте, — говорив далі барон, трохи помовчавши, — той Старський — огидна особа. Я нікому б цього не сказав, проте… ви знаєте, як він поводиться з жінками?.. Ви думаєте, що він зітхає, упадає, благає ласкавого слова, потиску руки?.. Він трактує їх, як самиць, щонайбрутальнішим способом… Збуджує їх нерви розмовою, поглядами…
Барон раптом замовк, очі його налилися кров’ю; вислухавши, Вокульський раптом заговорив різким тоном:
— Хто його знає, пане бароне, може, Старський і має рацію. Нас навчили, що жінки — ангели, і ми з ними так і поводимось. Якщо ж вони насамперед самиці, то ми в їхніх очах дурніші й недолугіші, ніж є насправді, а Старський, звичайно, тріумфує. Господарем каси, пане бароне, є той, хто має до неї належного ключа! — закінчив він, сміючись.
— І це говорите-ви, пане Вокульський?
— Це говорю я. І не раз питаю сам себе: чи не занадто ми божествимо жінок, чи не надто серйозно до них ставимось — серйозніше й урочистіше, ніж до самих себе?
— Панна Евеліна — виняток! — вигукнув барон.
— Не заперечую, що винятки бувають, але хто його знає, чи отакий Старський не відкрив загального правила?
— Можливо, — з запалом відповів барон, — але це правило не стосується панни Евеліии. І якщо я оберігаю її… власне, заперечую проти близького знайомства з Старським, хоч вона й сама бережеться, то тільки тому, щоб такий чоловік не забруднив її чистих думок яким-небудь словом… Пробачте за такий невчасний візит..
Барон вийшов, тихо причинивши за собою двері. Вокульський залишився сам і поринув у невеселі думки: «Що той Охоцький казав, ніби від аргументів панни Ізабелли йому гуде в вухах? Отже, те, що вона сьогодні говорила, не було протестом ображеного почуття, а тільки давно вивченим уроком?.. Отже, її докази, її запал, навіть її хвилювання — це тільки способи, з допомогою яких добре виховані панни зачаровують таких йолопів, як я?..
А може, Охоцький просто закоханий в неї і хоче дискредитувати її в моїх очах? Та коли він закоханий, то нащо ж йому дискредитувати її? Нехай скаже, а вона нехай вибирає… Звичайно, що в Охоцького більше шансів, ніж у мене; я ще не настільки втратив розум, щоб не збагнути цього… Він молодий, вродливий, геніальний. Ну, що ж, нехай вибирає: славу або панну Ізабеллу…
А зрештою, чи мені не однаково, що панна Ізабелла вживає в своїх суперечках одних і тих самих аргументів?
Вона не дух святий, аби щоразу вигадувати щось нове, а я не така вже цікава особа, аби задля мене варто силкуватись бути оригінальною. Нехай собі говорить, як хоче. Головне те, що її, мабуть, не стосується загальне правило про жінок… Пані Вонсовська — та насамперед гарна самиця, а панна Ізабелла — інша річ.