Вони вийшли на галявину, замкнену навколо пагорками з похилими соснами. Панна Ізабелла сіла на стовбурі зрубаного дерева, а Вокульський недалеко від неї на землі.
В цей час на краю галявини показалась пані Вонсовська із Старським.
— Чи не хочеш, Бельцю, забрати у мене оцього кавалера? — закричала вона.
— Я протестую! — озвався Старський. — Панна Ізабелла цілком задоволена своїм супутником, а я своєю супутницею…
— Це правда, Бельцю?
— Правда, правда! — закричав Старський.
— Хай буде правда… — мовила панна Ізабелла, бавлячись парасолькою і дивлячись в землю.
Пані Вонсовська і Старський зникли за пагорком, панна Ізабелла все нервовіше бавилась парасолькою. Вокульському кров дзвонила в скронях. Тому що мовчання затягнулося надто довго, панна Ізабелла сказала:
— Майже рік тому були ми в цьому місці в вересні на прогулянці. Було чоловік з тридцять сусідів… Он там палили вогнище…
— Вам було веселіше, ніж сьогодні?
— Ні. Я сиділа на цьому самому стовбурі, і мені було чогось сумно… Чогось мені бракувало. Зі мною таке трапляється дуже рідко, але я думала: що воно станеться за рік?..
— Дивно! — тихо сказав Вокульський. — Я також приблизно рік тому жив у таборі в лісі, але в Болгарії… І думав: чи буду живий за рік і про…
— І ще про що?
— Про вас.
Панна Ізабелла стурбовано ворухнулась і зблідла.
— Про мене?.. Хіба ви мене тоді знали?..
— Так. Я знаю вже вас кілька років, але мені інколи здається, що знав вас завжди… Час тягнеться страшенно довго, коли про когось думаєш безупинно, наяву і уві сні…
Панна Ізабелла підвелася з стовбура, немов хотіла втекти. Вокульський також устав.
— Пробачте мені, коли я мимоволі образив вас. Можливо, ви вважаєте, що такі люди, як я, не мають права думати про вас?.. У вашому світі може існувати й така заборона. Але я належу до іншого світу… В моєму світі папороть і мох мають право дивитись на сонце так само, як сосни і… гриби. Через те, прошу вас, скажіть мені прямо: дозволено чи не дозволено мені думати про вас? Зараз я більше нічого й не вимагаю.
— Я вас майже не знаю, — розгублено прошепотіла панна Ізабелла.
— Тому я сьогодні більшого й не вимагаю. Питаю тільки, чи не вважаєте ви за образу, що я думаю про вас — тільки думаю. Я знаю, як у вашому середовищі ставляться до таких людей, як я, і знаю, що мої слова можна назвати зухвальством. Отож скажіть мені прямо: якщо ви вважаєте, що різниця між нами неподоланна, то я перестану добиватися вашої прихильності… Сьогодні або завтра виїду відціля без ніякої претензії до вас, навпаки, назавжди вилікуюсь.
— Кожна людина має право думати… — все більш бентежачись відповіла панна Ізабелла.
— Дякую. Ви дали мені зрозуміти, що в ваших очах я стою не нижче Старських, маршалків та інших таких. Розумію, що й при таких умовах можу ще не здобути вашої прихильності… До цього дуже далеко. Але принаймні знатиму, що маю людські права і що відтепер ви будете оцінювати мої вчинки, а не титули, яких у мене нема.
— Але ж ви шляхтич, і господиня каже, що не гірший за Старських і навіть Заславських…
— Якщо хочете, то я справді шляхтич, і не гірший за багатьох з тих, яких зустрічаю в вітальнях. Але, на моє нещастя, в ваших очах я ще й купець.
— Ну, купцем можна бути, а можна й не бути, це залежить від вас… — вже сміливіше заперечила панна Ізабелла.
Вокульський задумався.
В цей час в лісі почулись вигуки — скликали всіх докупи, і за кілька хвилин все товариство з слугами, кошиками й грибами зібралось на галявині.
— Їдьмо додому, — сказала пані Вонсовська, — бо ці гриби мені обридли, та й обідати вже час.
Дивно минули для Вокульського наступні кілька днів.
Якби його спитали, чим вони були для нього, то він, напевне, відповів би: щасливим сном, одною з тих епох в житті людини, задля якої її і створює природа.
Сторонній спостерігач, можливо, назвав би ці дні одноманітними або й нудними. Охоцький спохмурнів і з ранку до вечора клеїв та пускав паперових зміїв найоригінальніших конструкцій. Пані Вонсовська з панною Феліцією читали або вишивали ризу для парафіяльного ксьондза.
Старський з господинею і бароном грали в карти.
Таким чином сталося, що Вокульський і панна Ізабелла не тільки були самотніми, а й мусили весь час проводити вкупі.
Вони гуляли по парку, іноді ходили в поле, сиділи під віковою липою в дворі, а найчастіше каталися в човні по ставку. Він веслував, а вона час від часу кидала крихти лебедям, що повільно пливли слідом. Частенько прохожі зупинялись і спостерігали незвичайне видовище: білий човен з чоловіком і жінкою в ньому, а позаду два білих лебеді з піднятими, як вітрила, крильми.