Коли подорожні зупинилися на ринку, Вокульський зліз із брички, щоб побачитися з ксьондзом, а Старський узяв на себе командування.
— Ми поїдемо, — сказав він, — до тих дубів і там споживемо, що бог дав, а кухарі наготували. Потім брика повернеться сюди за паном Вокульським.
— Дякую, — відповів Вокульський, — але я не знаю, на скільки затримаюсь тут, до того ж мені треба ще побувати коло руїн замку, так що я прийду пішки.
— І я з вами, — озвалася панна Ізабелла. — Я хочу побачити улюблений камінь нашої господині… — додала вона тихіше. — Будь ласка, скажіть мені, як будете йти туди.
Брика поїхала. Вокульський пішов до ксьондза й за чверть години влаштував цю справу. Ксьондз сказав, що ніхто в містечку не заперечуватиме проти будь-якого напису на замковому камені, аби тільки він був пристойний та не безбожний. А довідавшись, що йдеться про епітафію на могилі покійного капітана Вокульського, якого ксьондз знав особисто, він обіцяв сам допомогти влаштувати цю справу.
— Є тут, — сказав він, — один такий Венгелек, світоплут, але спритний хлопець: він і коваль, і столяр, то, мабуть, зможё й вирізьбити на камені, що треба. Зараз я за ним пошлю.
Через чверть години з’явився Венгелек — хлопець років двадцяти з чимось, з веселим і розумним обличчям. Дізнавшись від ксьондзового слуги, що можна дещо заробити, він убрався в довгополий сюртук з високим станом і добре намастив салом волосся.
Вокульський поспішав, тому попрощався з ксьондзом і пішов з Венгелеком до руїн замку.
Коли вони опинились за колишньою заставою містечка, Вокульський запитав хлопця:
— А що, брат, ти добре вмієш писати?
— Ого! Колись мені не раз давали з суду переписувати папери, хоч рука у мене до пера й незвична. А вірші, які економ з Отроча посилав до лісникової дочки, то все моя робота. Він тільки папір купував, а за писання й досі не доплатив мені чотирнадцять грошів. А так допоминався, щоб було писано з закрутнями…
— А на камені зумієш писати?
— Тобто рито, а не опукло?.. Чому ж не зумію? Я зміг би писати навіть на залізі або й на склі, і якими хочете літерами: писаними, друкованими, німецькими, єврейськими… Адже я, щоб не хвалитись, усі вивіски в нашому містечку малював.
— І того краков’яка, що висить над шинком?
— Авжеж.
— А де ж ти бачив такого краков’яка?
— У пана Звольського є фурман, то він по-краківському вбирається, от я його і змалював.
— І бачив, що в нього обидві ноги повернені на лівий бік?
— Знаєте, пане, людина в провінції дивиться не на ноги, а на пляшку. Як побачить пляшку та чарку, то вже нікуди не зверне, а прямує просто до Шмуля.
Вокульському все більше подобався спритний хлопець.
— Ти ще не жонатий? — спитав він.
— Ні. Та, що ходить в хустці, мені не потрібна, а та, що в капелюшку, за мене не пішла б.
— Що ж ти тут робиш, як нема вивісок для малювання?
— Та так, пане: трохи того, трохи сього, а разом нічого.
Раніш я столярував, то ледве встигав з роботою. За якихось кілька років наскладав би з тисячу карбованців. Але торік я погорів, та так і не можу зіп’ятись на ноги. Дерево, верстаки, струмент — все пішло з димом. Прошу пана, такий вогонь був, що найтвердіші терпуги перетопились, як смола. Подивився я на згарище та й плюнув, а сьогодні мені навіть тієї слини жалько…
— Ти вже побудувався? Маєш струмент?
— Гай-гай, пане!.. Побудував у садку халупу, ніби хлів, аби було де матері їсти зварити, а верстаки та струмент… На це, пане, треба було б карбованців із п’ятсот, слово честі, як бог свят… Адже я пам’ятаю, скільки років покійний батько гнув спину, поки стягнувся на хату та на майстерню.
Вони наближались до руїн. Вокульський задумався.
— Слухай, Венгелеку, — сказав він раптом, — подобаєшся ти мені. Я побуду в цих місцях, — тут він тихо зітхнув, — іще з тиждень… Якщо ти вирізьбиш мені напис як слід, візьму тебе на якийсь час у Варшаву. Там я побачу, чого ти вартий, і… може, у тебе знову з’явиться майстерня.
Хлопець нахиляв голову то в один, то в другий бік, пильно придивлявся до Вокульського. Йому раптом спало на думку, що це мусить бути дуже багатий пан, може, навіть з тих, кого господь часом посилає бідним людям, — і скинув шапку.
— Чого ж ти став? Надінь шапку… — сказав Вокульський.
— Перепрошую пана… може, я сказав щось погане?..
Але у нас таких панів немає… Були, кажуть, колись давно. Навіть покійний батько казав, ніби сам бачив такого пана, котрий взяв із Заслава сироту і зробив з неї велику пані, а ксьондзові залишив стільки грошей, що за них потім поставили нову дзвіницю…