Вокульський усміхнувся і, дивлячись на збентежене обличчя хлопця, подумав, що за свій річний прибуток міг би ущасливити з півтораста отаких бідняків. «Гроші справді велика сила, тільки треба уміти їх як слід використовувати».
Вони вже були під горою, де стояв замок, коли з другої гори почувся голос панни Феліції:
— Пане Вокульський, ми тут!..
Вокульський глянув угору й побачив багаття, круг якого сиділо заславське товариство. Обіч буфетник і покоївка наставляли самовар.
— Пане Вокульський, заждіть, я зараз прийду до вас! — гукнула панна Ізабелла, встаючи з килима.
До неї підбіг Старський.
— Я проведу вас, — запропонував він.
— Ні, дякую, я сама дійду, — сказала панна Ізабелла, одступаючи від нього. Потім почала спускатися з крутого укосу так вільно і граціозно, наче то була алея в парку.
— Який же я падлюка! Як я міг її підозрювати?! — прошепотів Вокульський.
І раптом йому причулося, що якийсь таємничий голос каже йому: «Вибирай між тисячами таких, як Венгелек, що потребують допомоги, і єдиною жінкою, яка оце зараз спускається з гори». «Я вже вибрав!» — подумав Вокульський.
— Але до замку я сама не вийду, вам доведеться подати мені руку, — сказала панна Ізабелла, ставши проти Вокульського.
— Може, дозволите провести вас другою дорогою, там буде легше, — напросився Венгелек.
— Веди.
Вони обійшли гору кругом і почали підніматися річищем висхлого струмка.
— Якого дивного кольору це каміння, — зауважила панна Ізабелла, дивлячись на брили вапняку, поплямованого бурими цятками.
— Це залізна руда, — сказав Вокульський.
— Ні, втрутився Венгелек, — то не руда, то кров…
Панна Ізабелла але спинилася.
— Кров?.. — спитала вона.
Вони вже стояли на вершині пагорка, від решти компанії їх закривав напівзруйнований мур. Відціля видно було замковий двір, порослий терном і барбарисом. Під одною з веж лежала величезна брила граніту.
— Оце той камінь, — сказав Вокульський.
— Ага, це він… Цікаво, як його сюди винесли?.. Так що ви сказали про кров? — спитала панна Ізабелла Венгелека.
— Це старовинна бувальщина, — відповів Венгелек, — її мені розказував ще дід. Та про неї тут знають усі.
— То розкажіть її нам, — наполягала панна Ізабелла. — Я люблю слухати легенди коло руїн. Понад Рейном їх сила-силенна…
Вона пройшла в двір, обережно обходячи колючі кущі, й сіла на камені.
— То розкажіть же нам про ту кров…
Венгелека це прохання не збентежило. Він усміхнувся і почав:
— Давно-давно, коли ще мій дід ганяв серед отих дубів за птахами, по тій кам’янистій доріжці, якою ми йшли, текла річка. Тепер вона оживає тільки весною або після зливних дощів, але як мій дід ще був малим, то текла цілий рік.
І от тоді на дні річки лежав великий камінь, немов ним хтось заткнув діру. А там і справді була діра — не діра, а вхід у підземелля, де були заховані такі скарби, яких не знайти в усьому світі. А між тими коштовностями, на ліжку зі щирого золота, спала панна, може, навіть якась графівна, прегарної вроди і пишно вбрана. Казали, що тільки за оздоби в її косах можна було купити всі добра від Заслава до Отроча.
І от спить та панна з тієї причини, що хтось уткнув їй в голову золоту шпильку — чи то щоб позбиткуватись, чи на злість, бог його знає. Отак вона спить і не прокидається, казали, доти, поки їй хто-небудь не витягне з голови золотої шпильки, а як витягне, той одружиться з нею. Але діло це нелегке й небезпечне, бо в підземеллі пильнують скарбів і самої панни всілякі страховища. А які вони, то я знаю добре, бо, поки я не погорів, ховав такого одного зуба, як кулак, а того зуба мій покійний дід на цьому місці знайшов і мені дав (правду вам кажу й нічого не збрешу).
А коли один зуб був, як кулак (я ж його бачив і в руках не раз держав), то пащека, мабуть, була як піч, а всеньке страховище — як стодола… Отож борюкатися з ним було нелегко, та й не з одним, а з кількома. Через те найсміливіший чоловік, нехай би й як подобалась йому та панна, а ще більше її багатство, не наважився б увійти в підземелля, аби не потрапити в пащеку страховища…
Про ту панну і про ті скарби люди знали вже давно, — розказував далі Венгелек, — бо двічі на рік — на Великдень та на святого Яна — камінь відкочувався, і коли хто-небудь стояв над струмком, то міг заглянути в безодню й побачити тамтешні дива.
Одного разу на Великдень (діда тоді ще й на світі не було) прийшов сюди, до замку, молодий коваль Із Заслава.