Увечері до Вокульського зайшов Охоцький.
— Що ви собі думаєте! — крикнув він, — Я хотів з вами багато про що поговорити… Але ви весь час були серед жіноцтва, а тепер виїжджаєте…
— Ви не любите жінок? — усміхнувся Вокульський. — Може, ви й маєте рацію!
— Не те що не люблю. Але з того часу, як я переконався, що великосвітські дами нічим не відрізняються від покоївок, я віддаю перевагу покоївкам. Баби — всі без винятку — дурні, навіть найрозумніші. Вчора, наприклад, я півгодини тлумачив Вонсовській, нащо потрібні керовані повітряні кулі. Говорив про зникнення кордонів, про братерство народів, про грандіозний прогрес цивілізації…
Вона так дивилась мені в очі, — голову дав би до пня, що все розуміє. А коли я скінчив, вона запитала: «Пане Охоцький, чому ви не женитесь?» Ви чули таке?! Звичайно, я ще півгодини пояснював їй, що й не подумаю женитись ні на панні Феліції, ні на панні Ізабеллі, ні навіть на ній.
На чорта мені жінка, яка крутитиметься по моїй лабораторії в сукні з довгим хвостом, витягатиме мене на прогулянки, візити, в театри… їй-богу, я не знаю жодної жінки, в товаристві якої не одурів би за півроку.
Він замовк і зібрався йти додому.
— Одне слово, — сказав Вокульський, — як повернетесь у Варшаву, зайдіть, будь ласка, до мене. Може, я скажу вам про один винахід, який справді відбере півжиття, але… сподобається вам.
— Повітряні кулі? — спитав Охоцький, і очі у нього запалали.
— Дещо ліпше. На добраніч!
Другого дня, перед полуднем, Вокульський попрощався з господинею і її гостями. Годин через дві він був уже в Заславі. Навідав ксьондза і сказав Венгелекові вбирагися в дорогу до Варшави. Покінчивши з цим ділом, він пішов до руїн замка.
На камені вже був вирізьблений замовлений ним вірш.
Вокульський кілька разів перечитав його і замислився над словами.
— А якщо ні? — шепнув він.
І його пойняв страшний розпач. В цю мить він прагнув тільки одного: аби земля розступилась під ним і поглинула його разом з цими руїнами, з цим каменем і написом на ньому…
Коли він повернувся в містечко, коні були вже нагодовані; коло брички стояв Венгелек з зеленим сундучком.
— А ти знаєш, коли повернешся назад? — спитав його Вокульський.
— Коли бог дасть, пане, — відповів Венгелек.
— Ну, то сідай.
Вокульський скочив на м’яке сидіння, і коні рушили.
Якась стара жінка, що стояла над шляхом, перехрестила їх на дорогу. Венгелек побачив її і скинув шапку.
— Щасти вам боже, матінко! — крикнув він з передка.
Розділ сьомий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Зараз маємо 1879 рік.
Якби я вірив в забобони, а головне — якби я не знав, що після найтяжчих часів настають кращі, боявся б я цього 1879 року. Бо коли минулий рік закінчився погано, то цей почався ще гірше.
Англія, наприклад, наприкінці минулого року вплуталась у війну з Афганістаном, і в грудні їй було там скрутно. Австрія мала багато клопоту з Боснією, а в Македонії спалахнуло повстання. В жовтні й листопаді відбулися замахи на іспанського короля Альфонса й на італійського — Умберто. Обидва залишились цілими. В жовтні також помер граф Юзеф Замойський, великий приятель Вокульського. Я навіть думаю, що його смерть добре-таки поплутала Стахові плани.
1879 рік тільки що почався, але хай йому грець!..
Англійці ще не виплутались з війни з Афганістаном, а вже почали другу в Африці, десь на Мисі Доброї Надії, з якимись зулусами. Тут у нас, в Європі, теж подія: ні більш, ні менш — в околицях Астрахані спалахнула чума і що не день може перекинутись до нас.
Що ми тільки маємо через ту чуму! Кого не зустрінеш, так і слухай: «Добре вам довозити ситчики з Москви! Побачите, що завезете з ними й чуму!» А скільки ми одержуємо анонімних листів, де нас лають на всі заставки!
Але мені здається, що пишуть їх насамперед купці — наші конкуренти та лодзінські фабриканти ситцю.
Вони втопили б нас у ложці води, хоч би й ніякої чуми не було. Звісно, що я навіть сотої частки тих лайок не переказую Вокульському; але думаю, що він сам чує та читає їх більше, ніж я., і Власне кажучи, я хотів описати неймовірну історію, а саме — кримінальну справу, яку баронеса Кшешовська порушила проти кого?.. Ніхто й не подумав би! Проти чудової, милої, чесної пані Гелени Ставської. Але мене пориває така лють, що я не можу зосередити думок. Тому поки що писатиму про щось інше.
Так от, баронеса порушила проти пані Ставської кримінальну справу про крадіжку!.. Пані Гелена і крадіжка!..