— Як же нам не дивитися в вікно, — зітхнула пані Місевичова, — коли у нас це єдина приємність. Хіба ми десь буваємо? Хіба когось бачимо? З того часу, як Людвік виїхав, ми ні з ким не зустрічаємось. Для одних ми надто бідні, для других підозрілі…
Вона втерла хустинкою очі й говорила далі:
— Людвічок погано зробив, що виїхав. Бо коли б його навіть посадили в тюрму, то однак потім виявилось би, що він не винен, і його випустили б. І ми знову були б вкупі. А тепер він бог його знає де, а Гелена… От ви кажете, щоб не виглядати!.. А вона, нещасна, весь час дожидає, прислухається та придивляється, чи не повертається Людвік, чи не несуть від нього хоч листа? Як тільки хто-небудь пройде швидше по подвір’ї, вона одразу до вікна — чи не листоноша, бува! А якщо листоноша справді заходить коли-небудь до нас (ми, пане Жецький, дуже рідко одержуємо листи), то ви б побачили, що діється з Геленою!.. Міниться, блідне, тремтить.
Я не смів розкрити рота, а стара, перепочивши, правила далі:
— Я й сама люблю сидіти коло вікна, особливо в погожий день, коли небо чисте; в такі дні в моїй пам’яті, мов живий, постає мій небіжчик чоловік…
— Так, — тихо сказав я, — вам його нагадує небо, де він зараз перебуває…
— Не в тому річ, пане Жецький, — перебила вона. — Що він на небі, це я знаю, бо де ще міг би бути такий спокійний чоловік? Але коли я дивлюсь на небо й на стіни цього дому, мені одразу спадає на думку щасливий день нашого вінчання. Покійний Клемент був одягнений в блакитний фрак і жовті нанкові панталони, точнісінько такого кольору, як оцей наш дім… Ах, пане Жецький, — пустила сльозу стара, — повірте, що нам, нещасним, вікно замінює часто і театр, і концерт, і знайомих. Бо на що ж нам більше дивитись?
Не можу описати, як мені стало сумно, коли з такого дріб’язкового приводу я почув цілу драму… Раптом в другій кімнаті почувся шелест. Учениці пані Ставської скінчили навчання і збиралися додому, а їх чарівна вчителька ощасливила мене своєю появою.
Вітаючись, я помітив, що руки її холодні, а на божественному личку — вираз утоми і смутку. Побачивши мене, вона все ж таки всміхнулась. (Дорогий ангел! Вона немов догадалась, що її ніжна усмішка на цілий тиждень розжене темряву мого життя).
— Мама казала вам, на яку честь здобулися ми сьогодні? — спитала пані Ставська.
— Ага, справді, я й забула… — озвалась пані Місевичова.
Тим часом дві учениці, зробивши реверанси, пішли до дому, а ми залишилися ніби в сімейному колі.
— Уявіть собі, — казала пані Ставська, — сьогодні до нас з візитом завітала баронеса… Спочатку я аж злякалась, бо зовнішність у неї, нещасної, не дуже приємна — бліда, завжди в чорному вбранні, і погляд у неї якийсь такий… Але вона одразу роззброїла мене тим, що, побачивши Гелюню, впала перед нею навколішки й почала приказувати: «Така була й моя нещасна дівчинка, але тепер її немає!..»
Почувши це, я аж похолов. Але щоб не турбувати (може, й даремно) пані Ставську, я не сказав їй про свої передчуття. Запитав тільки:
— Що ж їй від вас потрібно?
— Вона хоче, щоб я допомогла їй упорядкувати білизну, сукні, мережива, словом, весь гардероб. Вона сподівається, що до неї незабаром повернеться чоловік, і хоче дещо підновити, а дещо прикупити. Але вона каже, що не має смаку, тому просить мене допомагати їй і обіцяє платити по два карбованці на день за три години роботи.
— І що ж ви на те?
— Боже мій, що ж я мала робити?.. Звичайно, погодилась з вдячністю. Правда, це робота тимчасова, але вона мені зараз дуже до речі, бо позавчора я позбулася (сама не знаю, з якої причини) одного уроку музики, по п’ять злотих за годину…
Я зітхнув, догадуючись, що причиною втрати уроку міг бути якийсь анонімний лист, які так вправно вміє писати пані Кшешовська. Проте я не сказав нічого. Бо хіба міг я радити пані Ставській відмовитись від щоденного заробітку, який становив хоч би й два карбованці?
Ех, Стаху, Стаху! Чого б тобі не одружитися з нею?
Вбив ти собі в голову панну Ленцьку! Коли б тобі не до велось потім пошкодувати.
З того часу, коли б я не прийшов до моїх шановних приятельок, пані Ставська якнайдокладніше розповідала мені про свої стосунки з баронесою, у якої бувала щодня, і, звичайно ж, замість трьох працювала по п’ять і шість годин, все за ті самі два карбованці.
Пані Ставська дуже поблажлива до людей, проте, наскільки я зрозумів з її обережних висловлювань, її неприємно вражали як квартира баронеси, так і близькі їй люди.
Насамперед баронеса зовсім не користується своїми величезними апартаментами. Вітальня, будуар, спальня, їдальня, баронова кімната — все стоїть пусткою. Меблі й дзеркала завинуті в чохли; від рослин залишились самі сухі штурпаки та вазони з гниллю замість землі; коштовні шпалери припали товстим шаром пилу. Харчується вона теж сяк-так, часом по кілька днів підряд не вживає гарячої страви, на всю велику квартиру тримає тільки одну служницю, яку до того ж взиває розпутницею і злодійкою.