Надвечір прибігає захеканий і розгублений Вірський; він тягне мене в мою квартиру, замикає двері, не роздягаючись падає в крісло й каже:
— Знаєте, пане Жецький, чого баронеса вчора сиділа в квартирі Марушевича до півночі?
— До півночі, у Марушевича?
— Авжеж, та ще й з отим своїм жульманом адвокатом.
Негідник Марушевич підглядів із своїх вікон, що пані Ставська вбирає ляльку, а баронеса пішла до нього з біноклем, щоб перевірити…
— Ну та й що? — питаю я.
— А те, що кілька днів тому у баронеси зникла лялька її покійної дочки, а тепер та невіжена підозріває пані Ставську…
— В чому?
— В крадіжці ляльки!..
Я перехрестився.
— Плюньте ви на це, — кажу я, — лялька куплена у нас…
— Я знаю, — відповідає він. — Але сьогодні о дев’ятій годині баронеса вдерлася до пані Ставської з околодочним, звеліла забрати ляльку і скласти протокол. Скарга вже подана в суд.
— Та чи ви при своєму розумі, пане Вірський? Лялька ж куплена у нас…
— Я знаю, знаю, але що з усього того, коли скандал уже трапився! А найгірше (це мені казав околодочний), що пані Ставська, не хотівши, щоб Гелюня бачила ляльку, спочатку відмовлялася її показувати, просила, щоб голосно не говорити, розплакалась. Околодочний казав, що сам розгубився, бо не знав, чого баронеса тягне його в квартиру пані Ставської. Але коли та відьма почала верещати: «Вона мене обікрала!.. Лялька пропала яираз того дня, коли Ставська була останній раз у мене… Арештуйте її, я всім своїм майном відповідаю за правдивість обвинувачення!..» — тоді околодочний забрав з собою ляльку в участок і попросив пані Ставську йти з ним… Скандал, страшний скандал!
— А чого ж ви мовчали?.. — несамовито закричав я.
— Я там уже не живу. А служниця пані Ставської ще більше зіпсувала справу — вона почала лаяти околодочного на вулиці, за що навіть потрапила в холодну… До того ж хазяйка «паризької» пральні, щоб підлизатись до баронеси, також всіляко ганила пані Ставську… А тепер у нас тільки й утіхи, що ті друзяки студенти, облили баронесу якоюсь такою поганню, що вона ніяк не може од митися.
— Але ж суд… але ж справедливість!.. — кричав я.
— Суд пані Ставську виправдав, — сказав Вірський, — це ясно. Але скандал залишається скандалом… Репутація нещасної жінки зіпсована; вона вже сьогодні відправила всіх учениць додому й сама не пішла на уроки. А тепер сидять з матір’ю і плачуть.
Звичайно, що я не чекав, поки зачиниться магазин (тепер це зі мною трапляється все частіше) і побіг до пані Ставської; навіть не побіг, а поїхав візником.
По дорозі прийшла мені в голову щаслива думка — повідомити про цю подію Вокульского, до якого я й поїхав, не бувши певним, чи застану його вдома, бо останнім часом він частіше відбуває службу при панні Ленцькій.
Вокульський був удома, але якийсь засмучений, видно, залицяння погано впливає на його здоров’я. Та коли я розказав йому історію з баронесою і лялькою, він якось підбадьорився, підвів голову, очі в нього заблищали. (Я не раз спостерігав, що найкращі ліки проти наших власних злигоднів — чужі нещастя).
Він вислухав мене з зацікавленням (сумні думки його кудись поділися) і сказав:
— Зух-баба ця баронеса!.. Але пані Ставська може спати спокійно; справа її ясна, як сонце. Кінець кінцем не одну її переслідує людська підлота!
— Добре тобі так говорити, — відказав я. — Ти мужчина, а головне — маєш гроші. А от вона, бідолашна, в зв’язку з цією подією вже сьогодні втратила всі уроки, власне, сама відмовилась від них. З чого ж вона житиме?
— А бодай тобі! — вигукнув Вокульський і ляснув себе іто лобі, — Я й не подумав про це…
Він пройшовся кілька разів по кімнаті (дуже нахмуривши брови), зачепився за стілець, потарабанив по шибці й раптом спинився передо мною.
— Гаразді — сказав він. — Їдь до своїх дам, а я прибуду туди за годину. Мені здається, що можна дещо зробити через пані Мілерову…
Я подивився на нього з захватом. У пані Мілерової недавно вмер чоловік, теж галантерейний купець; її магазин, капітал, кредит — все залежало від Вокульського.
Отож я вже майже догадувався, що Стах зробить для пані Ставської…
Я вибігаю на вулицю, скок на візника, мчу, як три локомотиви, і влітаю, мов ракета, до вродливої, благородної, нещасної, всіма покинутої пані Гелени. Груди мені розпирає від радісних вигуків, і, відчиняючи двері, я хочу крикнути зі сміхом: «Плюньте ви на все на світі!..» Але входжу — і мого веселого настрою мов не бувало.