— Що це ви, пане, сьогодні виробляєте? — вигукнув він. — У вас наче не всі вдома… Пан Ленцький так просив…
Вокульський вибіг з кімнати, грюкнувши дверима перед носом зухвалого слуги. «Ага, — подумав я. — Князь догадався, що Стах може не прийти, і прислав майбутнього тестя з перепрошенням… Шуман правду каже, що вони не хочуть випустити його з своїх рук, ну, але ми його у вас одіб’ємо!»
Через чверть години ми були вже у пані Ставської.
Прийняли вони нас розкішно!.. Маріанна вичистила кухню піском, пані Місевичова одягла шовкову сукню жовто-зеленого кольору, а в пані Ставської того вечора були такі чудові очі, рум’янець та уста, що можна було вмерти від щастя, цілуючи таку красуню.
Не хочу себе упереджувати, але, їй-богу, Стах цілий вечір дуже уважно поглядав на неї. Він навіть не помітив, що Гелюня почепила нові стрічки.
Який це був чудовий вечір!.. Як пані Ставська дякувала нам за іграшки, як клала Вокульському цукор у чай, як зачепила його кілька разів кінцем рукава… Тепер я вже певний, що Стах приходитиме до неї якнайчастіше, спочатку зі, мною, а потім і без мене.
Під час вечері злий, а може добрий, дух скерував очі пані Місевичової на «Кур’єр».
— Дивись, Геленко, — сказала вона дочці, — сьогодні у князя бал.
Вокульський спохмурнів і, замість дивитись пані Ставській в очі, дивився в тарілку. Набравшись відваги, я не без іронії зауважив:
— Там мусить бути чудове товариство, у того князя!
Розкішні убори, галантне поводження…
— Не таке воно галантне, як здається, — відповіла стара дама. — За убори часто не заплачено, а галантність…
Звичайно, одна в салоні з графами та князями, а друга — вдома з бідними робітницями. (Ой, як же вчасно виступила пані Місевичова з своєю критикою!) «Слухай же, Стаху», — подумав я і питаю далі:
— А що, ті вельможні дами не дуже чемно поводяться з робітницями?
— Яка там чемність!.. — відповіла пані Місевичова, махнувши рукою. — Я знаю одну кравчиню, яка має багато замовлень, бо гарно шиє й дешево бере. Повертаючись від вельможних пань, вона часом аж плаче — скільки їй доводиться ждати, скільки разів переробляти та зводити рахунки… А яким вони тоном розмовляють, які вони брутальні, як торгуються… Та кравчиня каже (присягаюся здоров’ям!), що краще мати діло з чотирма єврейками, ніж з одною вельможною дамою. Хоч тепер і єврейки вже не ті: як тільки котра-небудь розбагатіє, так і починає розмовляти по-французьки, торгуватись та капризувати.
Я хотів спитати, чи не шиє своїх уборів у тієї кравчині панна ЗІенцька, але мені стало жаль Стаха — так мінився він на обличчі, бідолашний!..
Після чаю Гелюня почала розкладати на килимі одержані сьогодні іграшки, раз у раз вигукуючи з радості; ми з пані Місевичовою посідали коло вікна (ніяк вона не позбудеться цієї звички!), а Вокульський і лані Ставська сіли на канапі: вона з якимось плетивом, він з цигаркою.
Стара дама з таким запалом почала розповідати мені, яким чудовим повітовим начальником був її покійний чоловік, що я майже не чув, про що говорили пані Ставська й Вокульський. А розмова, мабуть, була цікава, бо говорили вони півголосом: «Я бачив вас минулого року в Кармелітському костьолі, коло гробу господнього». «А я найкраще запам’ятала, коли ви приходили в той будинок, де ми колись жили. І не знаю чому, але мені здавалось…»
— А скільки клопоту було з тими паспортами!.. Бог його знає, хто їх одержував, кому їх видавали, на чиє прізвище… — вела своєї пані Місевичова. «…Звичайно, коли тільки вам захочеться…» — червоніючи, казала пані Ставська. «…А це не буде з мого боку зловживанням?..»
— Прекрасна пара! — стиха сказав я пані Місевичовій.
Вона поглянула на них і, зітхнувши, сказала:
— Що ж з того! Коли б нещасного Людвіка навіть не було живого…
— Будемо сподіватись на ласку божу…
— Що він живий?.. — спитала пані Місевичова без ніякого захоплення.
— Ні, я не про те… Але…
— Мамо, я вже хочу спати, — озвалася Гелюня.
Вокульський встав з канапи, і ми попрощалися з дамами. «Хто його знає, — подумав я, — чи не попався вже наш осетр на вудку?..»
Надворі так само йшов сніг; Стах одвіз мене додому і, не знаю чому, ждав у санках, аж поки я не ввійшов у браму.
Я зайшов, але спинився в підворітті. І аж тоді, коли двірник замкнув браму на замок, я почув, як на вулиці задзеленчали бубонці — сани од’їхали. «Он ти який! — подумав я. — А тепер побачимо, куди ти поїдеш…»
Я зайшов у свою кімнату, одягнув старе пальто, надів циліндр і, перебравшись таким чином, через півгодини знов вийшов на вулицю.