Навіть баронеса прибігла стурбована й каже до Паткевича: «Господи милостивий! І треба вам отаке витворяти?» «Інакше я не мав би приємності попрощатися з вами, шановна пані», — каже Паткевич і показує їй такого мерця, що жінка падає на підлогу навзнак і верещить: «Нема кому мене оборонити!.. Нема вже мужчин!.. Мужчину! Мужчину!..»
Вона так горлала, що чути було на весь двір, а пристав по-своєму зрозумів її зойки і сказав поліцейським: «От якої хвороби дістала бідна жінка!.. Нічого не вдієш, коли вона вже два роки живе нарізно з чоловіком».
Паткевич, як медик, помацав у баронеси пульс, сказав дати їй валер’янки і спокійнісінько вийшов. А тим часом в їх кімнаті слюсар узявся одбивати англійського замка.
Коли він уже скінчив своє діло й добре покалічив двері, Малеський раптом пригадав, що ключі від обох замків у нього в кишені.
Як тільки баронеса опам’яталась, адвокат почав намовляти її, щоб вона подала на Паткевича й Малеського до суду. Але Кшешовській уже так уприкрилось судитись, що вона вилаяла свого порадника й заприсяглася, що більше жодному студентові не найме кімнати, хоч би вона вік стояла пусткою.
Потім, як мені розказували, вона, плачучи, просила Марушевича, щоб він умовив барона перепросити її і повернутись додому. «Я знаю, — хлипала вона, — що у нього вже не залишилось ні копійки грошей, що він не платить за квартиру і навіть харчується зі своїм лакеєм в борг. Але я все йому забуду і сплачу всі його борги, аби тільки він спам’ятався та повернувся додому. Без мужчини мені не справитись з таким домом… за якийсь рік я тут помру…»
— В усьому цьому я вбачаю кару господню, — закінчив Вірський, здмухуючи попіл з сигари. — А знаряддям цієї кари буде барон…
— Ну, а друга історія? — спитав я.
— Друга коротша, але зате цікавіша. Уявіть собі, що баронеса, сама баронеса Кшешовська, відвідала вчора пані Ставську.
— Ой, та що ви! — злякався я. — Це поганий знак.
— Зовсім ні, — відказав Вірський. — Баронеса прийшла до пані Ставської, істерично розплакалась і мало не на колінах почала просити обох дам забути за той процес з лялькою, інакше вона не матиме спокою до смерті.
— І вони їй простили?
— Не тільки простили, а й розцілувалися з нею й навіть обіцяли випросити пробачення у Вокульського, якого баронеса дуже вихваляла.
— Ах, бодай же його!.. — аж крикнув я. — Нащо ж вони з нею говорили про Вокульського?.. Тепер не минути біди.
— Та що ви говорите, — заспокоював мене Вірський. — Вона покаялась за свої гріхи і безумовно виправиться.
Він пішов собі додому, бо вже було за північ. Я його не затримував, бо він трохи розчарував мене тим, що повірив у щирість каяття баронеси. А проте, хто її знає, може, вона й справді стала на чесну стежку?
Post scriptum. Я був певний, що Мак-Магонові пощастить зробити переворот на користь малого Наполеончика, і раптом сьогодні дізнаюся, що Мак-Магона скинули з посади, президентом республіки проголошено громадянина Греві, а молодий Наполеон поїхав на війну в якийсь Наталь, в Африку.
Нічого не вдієш, нехай хлопчик вчиться воювати. За якогось півроку він повернеться, вкритий славою, і французи самі почнуть тягнути його до себе, а ми тим часом одружимо Стаха з пані Геленою.
Бо я, коли вже берусь за що-небудь, то по-меттерніхівськи, і розумію, що воно й до чого.
Отже, хай живе Франція з Бонапартами, а Вокульський з пані Ставською!..
Розділ десятий
ДАМИ І ЖІНКИ
Цього року і на масницю, і тепер, у великий піст, фортуна третій чи четвертий раз усміхнулась сім’ї пана Ленцького.
В його домі було повно гостей, а в передпокій, як сніг, сипались візитні картки. І знову пан Томаш опинився в тому щасливому становищі, коли міг не тільки приймати у себе гостей, а й вибирати їх для себе.
— Мабуть, я вже скоро помру, — частенько казав він дочці, — проте маю принаймні ту втіху, що люди оцінили мене хоч перед смертю.
Панна Ізабелла слухала батька з усмішкою. Вона не хотіла розраджувати його, але була певна, що рої візитерів приходять у їх дім задля неї, а не задля батька.
Адже такий галантний кавалер, як пан Нівінський, танцював з нею, а не з батьком; пан Мальборг, зразок доброго тону й законодавець мод, розмовляв з нею, а не з батьком, а пан Шастальський, приятель обох уже згаданих осіб, почував себе нещасним не через батька, а тільки через неї.
Пан Шастальський, не криючись, сказав їй про це, і хоч сам не був ні елегантним танцюристом, як пан Нівінський, ні законодавцем мод, як. пан Мальборг, проте був приятелем їх обох. Він недалеко від них жив, разом з ними їв, з ними замовляв собі англійські або французькі костюми, і літні дами, не знаходячи в ньому ніяких інших чеснот, називали його поетичною натурою.