Проте один дрібний факт, одна фраза змусила панну Ізабеллу шукати розгадку своїх успіхів у другому напрямку.
На одному з балів вона сказала панні Пантаркевичівні:
— Ніколи я ще так не веселилася в Варшаві, як цього року.
— Бо ти чарівна, — коротко відповіла панна Пантаркевичівна, затуляючись віялом, немов хотіла приховати мимовільний позіх.
— Панни «в таких літах» уміють бути цікавими, — озвалася на повен голос пані Упадальська, уроджена де Гінс, звертаючись до пані Вивротницької, уродженої Фертальської.
Рух віялом панни Пантаркевичівни і слівце пані Упадальської, уродженої де Гінс, вразили панну Ізабеллу.
Вона була достатньо розумна, щоб розібратися в ситуації, до того ж так яскраво підкресленій. «Що ж то за літа? — думала вона. — Двадцять п’ять років — ще не «ті літа»… Що вони балакають?»
Вона глянула вбік і побачила, як на неї пильно дивиться Вокульський. Вагаючись, чому приписати свої перемоги, «тим літам» чи Вокульському, вона… почала все більше думати про Вокульського.
Хто його знає, чи не він був мимовільним причинцем того захвату, який вона бачила круг себе?..
І вона почала міркувати.
Насамперед батько Нівінського вклав капітал у засновану Вокульським торговельну спілку, яка давала (що було відомо навіть панні Ізабеллі) великі прибутки. Далі пан Мальборг, який скінчив якусь технічну школу (чим він не хвалився), через Вокульського клопотався про посаду на залізниці (що він якнайпильніше приховував).
Він і справді одержав таку посаду, яка мала ту велику перевагу, що на ній не треба було працювати, але й страшну ваду — вона не давала трьох тисяч карбованців плати на рік. Пан Мальборг навіть образився за це на Вокульського, але, зважаючи на його великі зв’язки, обмежився тим, що вимовляв його прізвище з іронічною усмішкою.
У пана Шастальського не було ні капіталів у спілці, ні посади на залізниці. Але оскільки обидва його приятелі, панове Нівінський і Мальборг, мали до Вокульського претензій, то й він до нього мав претензію і, зітхаючи коло панни Ізабелли, казав:
— Є щасливі люди, котрі…
Хто ці «котрі», панна Ізабелла ніколи не могла дізнатись. Але щоразу, коли вимовлялось слово «котрі», на думку їй набігав Вокульський. Тоді вона стискала маленькі кулачки і мовила сама до себе: «Деспот… тиран…», хоч Вокульський не виявляв найменшого нахилу до тиранії чи до деспотизму. Він лише придивлявся до неї й думав: «Ти це… чи не ти?..»
Часом, коли молоді й старі зальотники залицялися до неї, а очі її блищали, як діаманти або як зорі, по світлому небу його захвату пробігала темна хмарка й кидала йому на душу тінь якогось непевного сумніву. Але Вокульський на ці тіні заплющував очі. Панна Ізабелла була його життям, щастям, сонцем, якого не могли потьмарити якісь там перебіжні хмарки, до речі, ще, мабуть, і вигадані.
Інколи Вокульському спадав на думку Гейст, здичавілий мудрець, який виношував великі задуми і вказував йому іншу мету, ніж любов панни Ленцької. Але достатньо було одного погляду панни Ізабелли, щоб його згадки розвіялись, як сон. «Що мені людськість! — казав він сам собі, здвигаючи плечима. — За всю людськість, за все прийдешнє світу, за власне безсмертя… я не віддав би одного її поцілунку».
І коли він думав про той поцілунок, з ним діялося щось незвичайне. Воля його слабла, він відчував, що втрачає притомність, і, щоб повернути її, мусив знову бачити панну Ізабеллу в товаристві елегантів. Тільки чуючи її безтурботний сміх і невимушену розмову, бачачи її палкі погляди, якими вона обдаровувала панів Нівінського, Мальборга й Шастальського, йому на мить здавалося, що з-перед його очей спадає запона і відкриває йому дкийсь інший світ і якусь іншу панну Ізабеллу. Тоді, невідомо відкіль, поставала перед ним його молодість, повна титанічних зусиль. Йому ввижалась його праця, завдяки якій він вибивався з злиднів, вчувався свист снарядів, що пролітали колись над його головою, потім бачив лабораторію Гейста, де зароджувались неймовірно важливі явища, і, дивлячись на панів Нівінського, Мальборга і Шастальського, думав: «Що я тут роблю? Чому я молюсь коло одного з ними вівтаря?»
Він готовий був розсміятись, але облуда знов опановувала його. І йому знову здавалось, що панна Ізабелла — та жінка, до ніг якої варто покласти таке життя, як його.
Як би там не було, а внаслідок необережного слівця пані Упадальської, уродженої де Гінс, в панні Ізабеллі почала народжуватись переміна на користь Вокульського.