Коли перше неприємне враження минулось, панна Ізабелла зрозуміла, що подружнє життя треба прийняти таким, яке воно є. Вона вже наважилась вийти заміж, але з тією умовою, щоб майбутній супутник життя подобався їй, був знатного роду й багатий. Звичайно, що їй траплялися люди вродливі, багаті або титуловані, та, на її нещастя, жоден з них не поєднував у собі всіх цих трьох якостей, отже, минуло знову кілька років.
Раптом розійшлась чутка, що справи пана Томаша зовсім кепські, і з цілого легіону поклонників у панни Ізабелли залишилось тільки два серйозних претенденти: один барон і один маршалок, обидва багаті, але старі.
Тепер панна Ізабелла зрозуміла, що грунт утікає з-під її ніг, і вирішила зменшити вимоги. Але тому, що барон і маршалок, попри все своє багатство, викликали у неї непоборну огиду, вона з дня на день відкладала остаточне вирішення. Тим часом пан Томаш порвав з товариством.
Не дочекавшись відповіді, маршалок виїхав на село, а збентежений барон — за кордон, і панна Ізабелла залишилась зовсім сама! Правда, вона знала, що кожен з них повернеться на перший її поклик, але — котрого ж вибрати, як подолати в собі огиду?.. А головне, чи варто приносити себе в жертву, маючи якусь надію, що багатство ще повернеться і що вона матиме можливість знов вибирати? На цей раз вона вже неодмінно вибере, зазнавши, як тяжко жити поза світським товариством.
Одна річ дуже полегшувала їй можливість вийти заміж з розрахунку: вона ніколи не» була закохана. Спричинився до цього її холодний темперамент, віра, що в подружньому житті можна обійтися й без поетичних додатків, нарешті — ідеальна любов, найдивніша з тих, про які можна було почути.
Одного разу панна Ізабелла побачила в скульптурній галереї статую Аполлона, яка справила на неї таке сильне враження, що вона купила прекрасну її копію й поставила в своєму будуарі. Вона дивилася на нього цілі години, думала про нього і… хто знає, скільки поцілунків огрівало руки та ноги мармурового божества?.. І сталось чудо: від пестощів закоханої жінки камінь ожив. Бо коли одної ночі вона заплакана заснула, безсмертний зійшов із свого п’єдесталу в лавровому вінку на голові, сяючи містичним сяйвом.
Він сів на краю її ліжка, довго дивився на неї очима, з яких проглядала вічність, а потім стиснув її в могутніх обіймах і поцілунками білих вуст сушив її сльози та охолоджував її гарячку.
Відтоді він все частіше навідував її, і коли вона мліла в його обіймах, він, бог світла, шептав їй про таємниці неба й землі, досі не названі мовою смертних. З любові до неї він створив ще більше чудо, являючи в своєму божественному образі облагороджені риси тих мужчин, які в свій час справили на неї враження.
Раз він схожий був на героя-генерала, який виграв битву і з висоти свого сідла споглядав, як умирали тисячі хоробрих воїнів. Другий раз нагадував обличчям уславленого тенора, якому жінки кидали під ноги квіти, а чоловіки випрягали з йоґЬ карети коні. Ще іншим разом він був веселим і вродливим принцом крові одного з царюючих домів; був відважним пожежником, який за врятування трьох чоловік з полум’я на п’ятому поверсі одержав орден Почесного легіону; був знаменитим художником, який дивував світ багатством своєї фантазії; був венеціанським гондольєром або цирковим атлетом незвичайної сили і вроди.
Кожен з цих людей певний час володів потаємними думками панни Ізабелли, кожному з них вона присвячувала найпотаємніші зітхання, розуміючи, що з тих чи інших причин їй не можна його покохати, і кожен з волі божества з’являвся в його образі в напівфантастичних мріях. А від цих видінь в очах панни Ізабелли з’явився новий вираз — якась неземна задума. Інколи її очі дивилися понад людей і поза цей світ; а коли до того ж її попелясте волосся розсипалось по чолі якось так дивно, немов від таємничого подмуху, присутнім здавалося, що перед ними ангел або свята.
Щось рік тому в таку хвилину побачив панну Ізабеллу Вокульський, і відтоді серце його не знало спокою.
Майже в той самий час пан Томаш порвав з товариством і на знак своїх революційних настроїв записався до купецького клубу. Там з погорджуваними колись лимарями, щіткарями та винокурами він грав у віст, всім і кожному доводячи, що аристократія не мусить замикатись у своєму вузькому колі, вона повинна вести за собою освічене міщанство, а через нього і народ. У відповідь на це загорділі лимарі, щіткарі та винокури, з свого боку, визнавали, що пан Томаш — єдиний аристократ, який зрозумів свої обов’язки перед вітчизною і сумлінно їх виконує. Могли б додати: виконує щоденно від дев’яти вечора до півночі.