Вона уважно стала прислухатись до розмов панів, які відвідували її батька, і виявила, що кожен з них має або капітал, який хоче вмістити у Вокульського «хоч би за п’ятнадцять відсотків», або родича, якого він хотів би куди-небудь влаштувати, або прагне познайомитись з Вокульським для якоїсь іншої мети. Щодо дам, то вони також або хотіли комусь протегувати, або мали дочок на відданні і навіть не таїлися, що хочуть відбити Вокульського у панни Ізабелли, або, якщо не були ще старі, то готові були вщасливити його самі.
— Ах, бути дружиною такого чоловіка! — казала Вивротницька, уроджена Фертальська.
— Хоч би навіть не дружиною! — з усміхом зауважила баронеса фон Плес, чоловік якої вже п’ять років був паралізований. «Тиран… деспот…» — повторювала панна Ізабелла, помічаючи, що цей знехтуваний нею купець привертає увагу й заздрість стількох людей.
Незважаючи на залишки зневаги та відрази, що тліли ще в її душі, вона мусила визнати, що цей похмурий чоловік достойніший і кращий на вроду, ніж маршалок, барон Дальський і навіть панове Нівінський, Мальборг і ПІастальський.
Але найбільше вплинув на її вирішення князь.
Той князь, на просьбу якого Вокульський в грудні минулого року не тільки не вважив баронесі Кшешовській десяти тисяч карбованців, але і в січні та лютому цього року не дав ні копійки на оптований князем притулок убогих. І князь на деякий час охолов до Вокульського.
Вокульський не виправдав його надій. Князь вважав і вірив, що має право так вважати, що така людина, як Вокульський, раз зазнавши його князівської ласки, повинна зректися не тільки власних смаків і мети, а навіть маєтку і свого «я». Вона повинна любити те, що любить князь, ненавидіти те, що він ненавидить, служити тільки його інтересам і догоджати тільки його уподобанням. Тим часом цей скоробагатько (хоч, безумовно, справжній шляхтич) не тільки й не думав бути князевим слугою, а навіть наважився бути самостійною людиною: не раз сперечався з князем, а що найгірше — просто відмовлявся виконувати його вимоги. «Різкий чоловік… корисливий… егоїст!..» — думав князь, все більше дивуючись з зухвальства скоробагатька.
Трапилось так, що пан Ленцький, що не міг уже приховати намірів Вокульського щодо його дочки, запитав думки князя про нього і попросив поради.
А князь, незважаючи на всілякі слабості, в основному був чесною людиною. Судячи про людей, він покладався не на власні уподобання, а на громадську думку. Тому він попросив пана Ленцького заждати два тижні, поки він «створить собі певну думку», а тому що у нього було різноманітне знайомство і щось подібне до власної поліції, то він дізнався багато цікавих речей.
Насамперед він зауважив, що шляхта хоч і кпить з Вокульського, називаючи його скоробагатьком та демократом, однак потай пишається ним:
— Видно, що наша кров, хоч і пристав до купців!
А коли треба було когось протиставити єврейським банкірам, шляхта насамперед вказувала на Вокульського.
Купці, а особливо фабриканти, ненавиділи Вокульського, але найтяжчим з обвинувачень, які вони йому закидали, було те, що «він шляхтич… великий пан… політик!..», а цього князь ні в якому разі не міг вважати за ваду.
Та найцікавіші відомості князь дістав від черниць. Були в Варшаві якийсь візник та його брат — залізничник на Варшавсько-Віденській залізниці, котрі благословляли Вокульського; були якісь студенти, котрі скрізь розказували, що Вокульський дає їм стипендію; були ремісники, яким він повлаштовував майстерні; були крамарі, яким Вокульський допоміг відкрити крамниці.
Була навіть (про що черниці говорили з побожним жахом і червоніючи) якась пропаща жінка, котру Вокульський вирятував із злиднів, віддав до черниць-магдалинок і таки зробив з неї чесну жінку, наскільки (додавали черниці) така жінка може бути чесною.
Ці повідомлення не тільки здивували, а просто стурбували князя. Вокульський одразу виріс в його очах. Виявилось, що він має свою програму, навіть більше — провадить самостійну політику і користується великим впливом серед простого люду.
Отже, прийшовши у призначений строк до пана Ленцького, він вирішив побачитись також з панною Ізабеллою.
Він обняв її і сказав такі загадкові слова:
— Шановна кузинко! У тебе в руках незвичайний птах…
Отож тримай його міцно і бережи, щоб він ріс на благо нашій нещасній вітчизні…
Панна Ізабелла густо почервоніла: вона вгадала, що цей незвичайний птах — Вокульський. «Тиран… деспот…» — подумала.
І все-таки в стосунках її з Вокульським крига була зламана. Вона вже наважилась вийти за нього.