Одного дня, коли пан Ленцький трохи нездужав, а вона читала в своєму кабінеті, її повідомили, що в вітальні чекає Вонсовська. Панна Ізабелла одразу побігла туди й, крім пані Вонсовської, застала кузена Охоцького, чогось дуже похмурого.
Приятельки підкреслено чуло поцілувались, але Охоцький, який умів бачити не дивлячись, відчув, що або одна з них, або обидві чимось невдоволені, хоч і не дуже. «Невже через мене? — подумав він. — Треба поводитись трохи обережніше…»
— А, кузене, й ви тут? — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Чого це ви такі смутні?
— А повинен би бути веселий, — озвалась пані Вонсовська, — бо цілу дорогу від банку аж до вас залицявся до мене, і не без успіху. На розі Алеї я дозволила йому розстебнути два гудзики на рукавичці й поцілувати в руку. Ой, Бельцю, якби ти знала, як він не вміє цілувати…
— Так? — вигукнув Охоцький, червоніючи, як буряк. — Ну, гаразд! Від сьогоднішнього дня ніколи не поцілую вас в руку… Клянусь!..
— Ще сьогодні до вечора поцілуєте мене в обидві, — відказала пані Вонсовська.
— Чи можу я засвідчити моє шанування панові Ленцькому? — церемонно промовив Охоцький і вийшов з вітальні.
— Ти його збентежила, — сказала панна Ізабелла.
— Нехай не залицяється, коли не вміє. В таких випадках незграбність — смертний гріх. Хіба ж не так?
— Коли ти приїхала?
— Вчора вранці, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені треба було двічі побувати в банку, в магазині, навести вдома порядок. Зараз мене супроводить Охоцький, поки не знайду когось цікавішого. Може, ти мені кого-небудь відступиш? — додала вона промовисто.
— Знов на мене якийсь поговір? — сказала панна Ізабелла, червоніючи.
— Він дійшов до мене аж на село. Старський розповідав мені, не без ревнощів, що ти й цього року, власне, як і завжди, була королевою балів. Шастальський нібито зовсім ошалів.
— І обидва його такі самі нудні приятелі, — з усмішкою відповіла панна Ізабелла. — Всі троє вони щовечора закохувалися в мене, і кожен освідчувався мені в такі години, щоб не перешкоджати іншому, а потім усі троє ділилися своїми сердечними таємницями. Ці панове все роблять спільно.
— А ти як до цього ставишся?
Панна Ізабелла здвигнула плечима.
— Що ж тут питати?
— Я чула також, — казала далі пані Вонсовська, — що Вокульський освідчився…
Панна Ізабелла почала бавитись бантом на своїй сукні.
— Ну, вже й освідчився!.. Він освідчується стільки, скільки разів мене бачить: і дивлячись на мене, і не дивлячись, і говорячи, й не говорячи… як усі вони…
— А ти?
— Поки що виконую свою програму.
— Можна дізнатись яку?
— Будь ласка, мені навіть потрібно, щоб вона не була таємницею. Насамперед ще у пані Заславської на селі…
До речі, як вона там?
— Дуже погано, — відповіла пані Вонсовська. — Старський уже не виходить з її кімнати, а нотаріус приїжджає майже щодня, тільки, здається, даремно… Ну, то як же з програмою?
— Я ще в Заславку, — казала далі панна Ізабелла, — нагадувала про продаж магазину (на цім слові вона дуже почервоніла), і він буде проданий не пізніше, як у червні.
— Чудесно. Що ж далі?
— Далі не знаю, що робити з тією торговельною спілкою. Він, звичайно, залишив би її одразу, але я вагаюся. З спілкою можна мати дев’яносто тисяч карбованців доходу, а без неї тільки тридцять, так що, сама розумієш, тут є чого вагатися.
— Я бачу, що ти починаєш розумітися на цифрах.
Панна Ізабелла погордливо махнула рукою.
— Ні, мабуть, я ніколи нічого в них не розумітиму. Але він мені про них тлумачить, трохи батько… трохи тітка.
— І ти так просто й говориш з ним?
— Ні, звичайно… Але оскільки нам не годиться питати про все, то мусимо так провадити розмову, щоб нам і без запитань усе розповідали. Хіба ти не розумієш?
— Звичайно, розумію. І що ж далі? — випитувала Вонсовська трохи нетерпляче.
— Остання умова — суто морального характеру. Я довідалась, що у нього нема ніякої рідні, і це його величезна перевага перед іншими, а я поставила вимогу, що збережу всі мої теперішні знайомства…
— І він покірливо погодився?
Панна Ізабелла трохи спогорда глянула на приятельку.
— А ти не вірила?
— Звичайно, вірила. Значить, Старський, Шастальський…
— Авжеж, Старський, Шастальський, князь, Мальборг… ну, всі, кого мені захочеться вибрати зараз або в майбутньому. А як же інакше?
— Цілком правильно. А ти не боїшся сцен ревнощів?